Двері зачинилися. Яр кілька секунд стояв у коридорі, насолоджуючись тишею. Потім повернувся до вітальні. На дивані лежала зім'ята ковдра, на столику стояла порожня тарілка, телевізор показував документальний фільм про морських хижаків. Хлопець вимкнув його, зібрав посуд, поправив подушки й раптом відчув, наскільки втомився. Минуло менше доби відтоді, як до нього вдерся Смерть, а здавалося, що він уже тиждень працює вихователем у дитячому садку для особливо обдарованих психопатів.
Він узяв телефон. Батько написав ще вранці: «Як доїхав? Виспався? Подзвони, коли матимеш час». Яр подивився на повідомлення. Що відповісти? «Привіт, тату. Доїхав нормально. Кордон жахливий. До речі, у мене тепер живе Смерть. Так, той самий. І ні, наркотиків не вживаю». Він набрав коротке: «Все добре. Відпочиваю. Завтра наберу».
Потім відкрив новини. Спочатку просто гортав стрічку, без особливого інтересу. Політика, погода, чергове підвищення цін. Якийсь депутат знову щось пообіцяв. У центрі Львова перекрили рух через ремонт дороги.
Яр позіхнув, уже збираючись закрити застосунок, коли його погляд зачепився за заголовок: «У Львові чоловік вижив після падіння з дев'ятого поверху».
Він натиснув на повідомлення. Сорокадворічний мешканець багатоповерхівки на Сихові випав із вікна власної квартири. Очевидці викликали швидку допомогу. Чоловіка госпіталізували у важкому стані. За словами медиків, попри численні травми, постраждалий залишався при свідомості. Яр перечитав останнє речення. Потім ще раз.
— Ну, буває, ж — пробурмотів він, хоча неприємне відчуття вже оселилося десь під ребрами.
І справді, буває. Люди іноді виживають після падінь із великої висоти. Про такі випадки час від часу пишуть у новинах. Він повернувся до стрічки, але наступне повідомлення змусило його зупинитися.
ДТП на трасі Київ — Чоп. Вантажівка зіткнулася з легковиком. Автомобіль зім'яло до невпізнання, водія витягували рятувальники. «Стан постраждалого критичний. За словами очевидців, чоловік розмовляв із медиками навіть після того, як його звільнили з понівеченого салону».
Яр насупився. Два випадки за день. Збіг чи все-таки...? Можливо. Він відкрив коментарі. Хтось писав про диво, хтось звинувачував журналістів у перебільшенні. Один користувач стверджував, що в лікарні, де працює його сестра, сьогодні відбувається щось незрозуміле. «У нас у реанімації теж дивина. Троє пацієнтів мали померти ще зранку. Досі живі. Лікарі в шоці».
Яр прокрутив нижче. «Моя бабуся в хоспісі. Лікар сказав, що до ранку не доживе. Уже вечір. Вона досі з нами».
Він відклав телефон, подивився на порожній диван і згадав розмову на кухні. «Інші теж не можуть померти?» «Так, Ярославе. Інші теж».
Хлопець знову взяв телефон, відкрив пошук і набрав: «смертність Львів сьогодні». Перші результати були звичайними статистичними звітами. Дані за минулий рік, демографічні дослідження, повідомлення про рівень народжуваності. Він змінив запит. «Ніхто не помер Львів 31 жовтня». Потім згадав, що сьогодні вже перше листопада, виправив дату й знайшов коротке повідомлення місцевого новинного каналу.
«Медики Львова повідомляють про незвичайну ситуацію: за останні дванадцять годин у міських лікарнях не зафіксовано жодного летального випадку».
Яр завис. Повідомлення було опубліковане сім хвилин тому. Він відкрив його й уважно прочитав. Журналісти посилалися на кількох працівників медичних закладів, які незалежно один від одного розповіли про незрозумілі випадки виживання пацієнтів у критичному стані. Офіційних пояснень поки що не було. Один із лікарів назвав ситуацію «безпрецедентною».
Яр повільно опустив телефон. За вікном починало темніти. Десь унизу сигналив автомобіль, на сусідньому балконі хтось голосно сварився через неправильно припарковану машину. Звичайний львівський вечір.
Тільки тепер Яр знав дещо, чого не знали ці люди. Він подивився на аркуш із правилами, прикріплений магнітом до холодильника. Пункт десятий.
«НЕ ПОМИРАТИ У КВАРТИРІ. Я У ВІДПУСТЦІ».
— От же ж зараза...— позаду щось клацнуло.
До квартири зайшов Смерть. У руках він тримав великий паперовий пакет, із якого стирчав довгий французький багет. На голові красувалася новенька в'язана шапка з помпоном.
— Ярославе! — радісно повідомив він, навіть не помітивши похмурого виразу обличчя хлопця. — Ти не повіриш, що я знайшов! Там за рогом пекарня. Уявляєш, вони печуть хліб просто на місці! І продають ще теплим!
Смерть витягнув багет і захоплено понюхав.
— Неймовірно. Я пам'ятаю часи, коли за таке могли вбити. А тепер просто заходиш, платиш карткою й забираєш. Прогрес! Твоя картка просто чудо.
Яр мовчки дивився на нього. Потім повільно підняв телефон.
— Ви бачили новини?
— Ні. А що там? — Смерть поставив пакет на стіл і почав розстібати пальто.
— Люди не помирають, — Яр показав йому екран. — Взагалі! Чоловік упав із дев'ятого поверху й вижив. На трасі розбилася машина, водій живий. У лікарнях за дванадцять годин жодної смерті!
Смерть кивнув, продовжуючи розстібати ґудзики.
— Я знаю, Ярославе. Ми вже це обговорювали. Я ж пояснив, що зараз не працюю.
— Ви хоч розумієте, що відбувається?! — хлопець підвівся, відчуваючи, як обурення поступово витісняє страх. — Це ж не просто дивні новини! Якщо ви справді Смерть і перестали виконувати свої обов'язки, то що буде далі?!
Гість задумливо подивився на багет, потім на Яра.
— Спочатку повечеряю. Я ще купив сир і якусь дивну ковбасу. Продавчиня сказала, що вона італійська, хоча говорила українською. Не зовсім зрозумів, як це працює.
— А потім?! — Яр насупився, спостерігаючи, як незваний гість абсолютно спокійно розпаковує покупки.
— А потім, хлопче, я збираюся виспатися, — Смерть задоволено всміхнувся, зняв шапку й акуратно поклав її на тумбочку. — І бажано, щоб ніхто не заважав. Знаєш, скільки часу я мріяв про нормальний вихідний?