— Дозвіл ти вже дав, — Смерть кивнув у бік коридору. — Причому цілком добровільно. І навіть двічі підтвердив.
— Коли це я давав дозвіл?! — він розгублено стис парасольку у руках, — Вам не здалося? Часом таке буває.
— Приблизно пів години тому. Пам'ятаєш дівчинку, яка приходила по цукерки?
Яр мимоволі згадав рожеві кросівки з котиками, засалене простирадло й дивну усмішку під ним.
— Ту малу психопатку?
— Обережніше з висловами, — чоловік невдоволено насупився. — Це моя... донька.
— Ваша?! — Яр подався вперед. — У вас є донька?!
— А що тебе дивує? — гість підняв брову. — На твою думку, я повинен жити сам?
Яр відкрив рота, закрив, а потім безпорадно розвів руками.
— Та буквально все! Ви ж Смерть! Яким чином у вас може бути дитина? І чому вона бігає по під'їздах, випрошуючи цукерки?! — він, посміхнувся, наче спіймав чоловіка на брехні, — Чи ви не годуєте свою дитину?
Смерть на мить задумався, наче справді збирався пояснити складні родинні обставини, але потім лише махнув рукою.
— Це довга історія. Зараз важливо інше. Вона запропонувала тобі вибір, а ти погодився.
— На що?!
— На життя. Точніше, прийняв його. Моє життя. — чоловік говорив спокійно, наче пояснюючи щось маленькій дитині.
— Я сказав, щоб вона забирала моє! — Яр навіть підскочив із крісла. — Це ж був жарт! Дитина прийшла по цукерки, у мене їх не було, от я й пожартував!
— Умови не передбачають винятків для жартів, — незворушно пояснив гість. — Старі правила взагалі не дуже добре пристосовані до сучасного гумору.
— Які ще правила?! Покажіть мені договір! Де написано, що я погодився на ваше проживання?!
— Договору немає. Є угода, — Смерть трохи нахилився вперед і нарешті відклав піцу. І подивився прямо в очі. — Моя донька запропонувала тобі життя. Ти добровільно його прийняв. Відповідно до древнього правила гостинності, той, хто приймає життя під свій дах, зобов'язується надати йому притулок до завершення угоди. — він викинувся на спинку дивана.
Яр кілька секунд мовчав, намагаючись розібратися в почутому.
— Зачекайте. Ви хочете сказати, що та мала...
— Підсунула тобі мене, — люб'язно закінчив Смерть і щаслива посмішка розквітла на його обличчі знову.
— Навіщо?!
— Бо вона розумниця. І, здається, дуже любить свого... батька.
Яр повільно опустив голову на долоні. Він не знав, що гірше: сама ситуація чи той факт, що незваний гість явно отримував від неї задоволення.
— Господи...
— Він тут ні до чого, — нагадав Смерть.
— Та перестаньте вже!
Гість примирливо підняв руки.
— Гаразд, гаразд. Не нервуй. Я не збираюся завдавати тобі клопоту. Мені потрібні лише дах над головою, трохи спокою й можливість нарешті відпочити.
— Відпочити? — Яр підняв голову. — А чому саме в мене? У вас що, немає власного будинку? Замку? Печери? Ну, чогось відповідного до вашого статусу? Де там живуть, всі ці надприродні сутності?
— Є деякі місця, але зараз вони мені недоступні, — Смерть потер підборіддя. — Поки угода діє, я прив'язаний до тебе. Можу ненадовго виходити, прогулюватися, займатися власними справами, але щоразу повертатимуся. І що просто прекрасно, я тимчасово звільнений від своїх обов'язків.
Яр насупився.
— Від яких саме обов'язків? — хлопець, запідозрив недобре.
Смерть подивився на нього так, ніби відповідь була очевидною.
— Ти справді хочеш, щоб я пояснював?
— Так! Бо я досі не розумію, що тут відбувається! — він опустив очі.
— Люди помирають, — терпляче почав гість. — Коли приходить їхній час, я забираю їх. Це моя робота. Дуже стара, виснажлива й абсолютно невдячна. А тепер, завдяки тобі й моїй кмітливій доньці, я нарешті отримав законну відпустку.
Яр повільно опустився назад у крісло.
— Тобто ви не можете... забирати людей?
— Саме так, я втомився! — задоволено підтвердив Смерть. — І це найкраща новина за останні кілька тисячоліть.
— Але ж... — хлопець затнувся, намагаючись усвідомити почуте. — Якщо ви не працюєте, тоді хто це робить замість вас?
— Ніхто, — Смерть знизав плечима. — Я ж не можу просто найняти когось на заміну. Та й охочих, повір, небагато.
— Тобто люди зараз...
— Не помирають, — закінчив гість і знову усміхнувся. — Уявляєш? Нарешті, за стільки часу мені не потрібно нікуди поспішати!
Яр відчув, як у грудях неприємно стиснулося. Він подивився на чоловіка навпроти, який уже зручніше вмощувався на дивані, і раптом зрозумів, що той абсолютно серйозний.
— Це ж катастрофа, — тихо сказав він.
Смерть трохи схилив голову вбік уважно роздивляючись хлопця.
— Для кого як, хлопче. Для кого як.
О третій ночі Яр остаточно здався. Не тому, що повірив у потойбічні угоди, а просто після години суперечок з'ясувалося, що вигнати гостя неможливо. Смерть двічі виходив за двері й двічі повертався. Один раз навіть дозволив Ярові замкнути всі замки, після чого спокійно з'явився на кухні й поцікавився, чи є в будинку чай. На третю спробу хлопець уже не наважився. Натомість дістав із шафи стару ковдру, подушку й кинув їх на диван.
— Спатимете тут. І дуже прошу, нічого не чіпайте, не переставляйте й не намагайтеся нікого забрати. У мене завтра справи, я хочу хоча б трохи виспатися.
Смерть обережно торкнувся подушки, провів пальцями по наволочці й раптом замислено усміхнувся.
— Це мені? Дивно. Я вже й забув, як воно буває.
— Що саме? — Яр зупинився біля дверей спальні.
— Спати. Востаннє, здається, ще до того, як люди навчилися записувати історію. Тоді було простіше. Людей значно менше, роботи теж.
Яр вирішив не уточнювати. Він уже збирався піти, коли гість несподівано запитав:
— А що робити з очима? Їх треба заплющити?
Хлопець повільно повернувся.
— Ви серйозно? Просто лягайте, заплющуйте очі й намагайтеся ні про що не думати. Хоча у вашому випадку останнє, мабуть, буде найскладнішим.