Яр стояв посеред коридору й дивився на вхідні двері. За ними перебувало щось високе, озброєне косою і, судячи з усього, прекрасно обізнане з його паспортними даними. Ситуація вимагала рішучих дій. Бажано таких, які не передбачали повторного відчинення дверей.
— Ви помилилися квартирою! — повідомив він, про всяк випадок відступивши ще на крок.
— Ні, Ярославе. Я прийшов саме до тебе, — відповів незнайомець із такою втомою в голосі, ніби ця розмова була для нього далеко не першою за сьогодні.
— Звідки така впевненість? Може, у нас тут ще один Ярослав живе! Ви ж не перевіряли?
За дверима важко зітхнули. Яр прислухався. Зітхання було настільки звичайним, людським і втомленим, що він на мить засумнівався у власному здоровому глузді. Можливо, справді якийсь розіграш? Зараз із сусідньої квартири вискочить оператор, хтось крикне «Сюрприз!», а йому доведеться пояснювати, чому він мало не викликав поліцію через чоловіка в геловінському костюмі.
— Слухайте, — спробував Яр примирливішим тоном, — я не знаю, хто вас найняв, але передайте замовнику, що жарт удався. Я налякався, можу навіть поставити вам п'ять зірочок. А тепер ідіть додому, бо я і справді викличу поліцію.
— Викликай, якщо тобі так буде спокійніше. Але спочатку впусти мене. У мене був дуже довгий день, і я не збираюся провести залишок ночі у твоєму під'їзді.
— А я не збираюся впускати до квартири незнайомця з косою! Ви взагалі чуєте, наскільки це ненормально звучить?!
— Ярославе, ти впустиш мене сам чи мені скористатися правом проходу?
— Яким ще правом?! — обурився хлопець, але відповіді не дочекався.
Щось тихо клацнуло. Яр подивився на замки. Обидва залишалися замкненими, ланцюжок висів на місці. Він уже хотів запитати, що це було, коли з вітальні долинув невдоволений чоловічий голос:
— У тебе тут завжди так холодно? І чому світло горить у всіх кімнатах?
Яр підскочив, мало не перечепившись через власні кросівки, які так і валялися посеред коридору. У вітальні, на його дивані, сидів той самий чоловік у чорному балахоні. Коса стояла біля журнального столика, притулена так необережно, що її лезо нависало над самим паркетом. Незнайомець уже встиг відкинути каптур і тепер із неприхованою цікавістю розглядав коробку з недоїденою піцою.
Яр схопив із тумбочки парасолю, єдину річ поблизу, яка хоча б віддалено нагадувала зброю.
— Ану вставай! І руки так, щоб я бачив!
Чоловік підняв очі. На вигляд йому було років сорок п'ять, можливо, трохи більше. Темне волосся з помітною сивиною на скронях, гоструватий ніс, неголене підборіддя. Обличчя худе, втомлене. Звичайне чоловіче обличчя, яке цілком могло належати викладачеві університету або бухгалтерові, котрому сьогодні особливо не пощастило з клієнтами. Лише очі були незвичними: темні, майже чорні, з дивним запальним відблиском.
— Парасоля? — перепитав незнайомець, поглянувши на предмет у Ярових руках. — Ти серйозно збираєшся захищатися парасолею? Від мене?!
— А що не так? — хлопець виставив її перед собою. — Між іншим, міцна річ! І взагалі, як ви проникли в мою квартиру?
— Технічно я вже мав право тут перебувати, — незнайомець потягнувся до коробки, взяв шматок піци й обережно понюхав. — А це тут у нас що? Пахне непогано.
— У нас?! Покладіть! Це моя вечеря!
— Уже ніч. Вечеря закінчилася, — зауважив чоловік і відкусив чималий шматок. Кілька секунд жував, розглядаючи начинку. — Ковбаса непогана, але тісто пересушене. Ви тепер усюди так готуєте?
— Ви ще й мою їжу критикуєте?! — Яр від обурення навіть забув про парасолю. — Та хто ви взагалі такий?!
Чоловік витер пальці об край чорного балахона, зручніше вмостився на дивані й нарешті відповів:
— Смерть.
Яр помовчав, намагаючись зрозуміти, чи правильно почув.
— Прізвище? — уточнив він після нетривалої паузи.
— Що?
— Прізвище, питаю. Ім'я, по батькові. Документи якісь маєте? Бо я зараз справді поліцію викличу. — хлопець починав злитися.
Незнайомець подивився на нього з виразом людини, яка розглядає комаху.
— Я Смерть, Ярославе. Просто Смерть. І паспорта в мене немає.
— Ага! Отже, ще й цей... нелегал! — хлопець переможно підняв парасолю. — Чудово. Зараз поліція приїде, будемо розбиратися.
Чоловік заплющив очі й повільно потер перенісся.
— Господи, дай мені терпіння.
— О! То ви ще й віруючий?
— Знайомий, — коротко відповів гість, і Яр уперше за вечір не знайшовся з відповіддю.
Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного. Потім незнайомець обережно відсунув коробку з піцою й потер обличчя долонями.
— Послухай, хлопче. Я дуже втомився. Ти теж виглядаєш не найкращим чином. Може, поговоримо без парасолі? Вона тобі все одно не допоможе, а мені не хочеться псувати меблі. — він щиро посміхнувся.
Яр міцніше стиснув ручку, проте опустив її трохи нижче.
— Спочатку поясніть, як ви сюди потрапили. Двері замкнені, вікна теж. Я не чув, щоб ви щось відчиняли.
— Через двері, — спокійно відповів чоловік.
— Але ж вони замкнені!
— Для тебе. Для мене — ні.
Яр озирнувся на передпокій. Замки були цілі, ланцюжок теж. Зрештою, чоловік сидів перед ним із цілком справжньою косою, а хвилину тому стояв за дверима. Яр не чув ані кроків, ані звуку відчиненого замка. Усе це дедалі менше скидалося на розіграш, хоча визнавати щось інше було ще страшніше.
Він повільно опустив парасолю.
— Добре. Припустімо, ви справді... той, за кого себе видаєте. Що вам від мене потрібно?
— Нічого, — відповів гість і знову потягнувся до піци. — Абсолютно.
— Як це нічого? Ви вдерлися до мене додому посеред ночі, майже зжерли мою вечерю, а тепер кажете, що вам нічого не потрібно?!
— Ярославе, ти дуже голосно розмовляєш. У сусідів, між іншим, вже третій сон, — зауважив Смерть, навіть не підвищуючи голосу.