Цукерка або життя

Розділ 3

  З-під білого засаленого краю визирали кумедні рожеві кросівки з котиками. В одній руці вона міцно тримала вже знайоме пластикове відерце-гарбуз.

  Дівчинка трохи підняла голову, роздивляючись його крізь дірки.

— Цукерку або життя? — спитала вона тонким, дитячим голоском.

— Цукерок вже немає, — сухо відрізав Яр. — Взагалі.

  Вона трохи схилила голову набік.

— Тоді життя. Сам винен. — дівчинка стояла на місці, в очікуванні.

  Яр солодко позіхнув, тернувши ока.

— Що?

— Життя, — терпляче повторила дитина.

— А-а.

  Він сперся плечем об дерев’яний одвірок. Спати хотілося просто немилосердно, мізки відмовлялися аналізувати абсурдність ситуації.

— Ну добре. Нехай буде життя.

  Дівчинка не ворухнулася. Яр уже взявся за ручку дверей, збираючись їх зачинити.

— Усе? Домовилися?

— Ти справді згоден на життя?

— Так-так. Я згоден.

  Під білим простирадлом щось змінилося. Яр не одразу зрозумів, що саме, а потім помітив, як воно поворухнулося в районі рота. Вона усміхалася. Дуже широкою, занадто широкою, для такої маленької дитини усмішкою. В пам’яті Яра яскравим спалахом спливло зморшкувате, беззубе обличчя угорської старої на Будапештській автостанції і та фраза ламаною англійською — «Не вибирай життя».

  Яр миттєво випростався, відчуваючи, як солом'яний сон здуло геть.

— Слухай, мала...

  Дівчинка різко обернулася до темного, неосвітленого кінця прольоту.

— Таточку! — її голос дзвінко, із передзвоном розлетівся під’їздом. — Ось він! Він твій!

  Яр насупився, роблячи крок уперед.

— Хто «він»?

  Дівчинка показала на нього маленьким пальцем у рожевій рукавичці.

— Він твій!

  І вона засміялася. Дзвінко, весело — точно так само, як сміялася та бабця в Угорщині.

— Що означає «твій»?! — перейшов на підвищений тон Яр.

  Але вона вже бігла геть.

— Гей! Стояти!

  Рожеві кросівки швидко затупотіли сходами вниз.

— Дівчинко! Ти чия взагалі?!

  Внизу важко грюкнули вхідні двері під’їзду. Настала дзвінка, мертва тиша.

— Прекрасно, — пробурмотів Яр. — Просто чудово. Сусіди будуть у захваті.

  Він зітхнув і вже збирався повернутися у квартиру та зачинити двері, коли почув тихий шурхіт важкої тканини по бетонній підлозі.

  З протилежного, темного кінця коридору, де знаходилися виходи до сміттєпроводу. Яр завмер, так і не випустивши дверної ручки. Одинока лампа над ліфтом мигнула. Раз. Другий. Потім з тріском згасла, зануривши передпокій у глибоку сутінь.

— Тільки не це, — тихіше, ніж хотів, мовив Яр.

  У темряві щось ворухнулося. Спочатку він побачив широкий край чорної тканини. Потім постать. Непропорційно високу, худу. Людина повільно вийшла з тіні на бліде світло місяця, що пробивалося крізь вікно між поверхами.

  Чорний, важкий балахон повністю приховував її від голови до підлоги. Каптур був натягнутий так низько, що замість обличчя зяяла лише непроглядна темрява. В одній руці, обтягнутій чорною шкіряною рукавичкою, незнайомець тримав довге, темне дерев’яне руків’я. На його верхньому кінці в тьмяному місячному сяйві холодно й гостро блиснуло широке, трохи вигнуте лезо. Справжнісінька коса. Яр мовчки подивився на лезо. Потім на каптур. Потім знову на лезо.

— Дуже смішно, — сказав він, намагаючись надати голосу максимальної байдужості. — Хлопці, розіграш зарахувати не можу, акторська гра на трієчку.

  Постать мовчки рушила до нього.

— Передайте малій, що костюм у вас справді хороший, — Яр зробив пів кроку назад, намацуючи п’ятою поріг. — Я майже повірив.

  Ще один крок постаті.

— Справді хороший. Але свято закінчилося. Дванадцята минула.

  Постать зупинилася прямо перед ним. Занадто близько. Від неї віяло не сухим теплом під’їзду, а дивним, глибоким холодом — як із відчиненого льоху. Яр відступив у глибину квартири.

— Ви взагалі до кого?

  З-під глибокого каптура долинув голос. Не потойбічний, не спотворений магією. Просто чоловічий голос — дуже втомлений, низький і трохи охриплий, ніби людина не говорила кілька діб.

— До тебе.

  У грудях у Яра неприємно стиснулося.

— А ви... хто?

  Незнайомець трохи підняв голову, але обличчя все одно залишилося в тіні. Яр не став чекати відповіді. Він різко рвонув двері на себе й грюкнув ними з такою силою, що по стінах посипалася штукатурка. Повернув нижній замок. Одразу ж верхній. Згори накинув масивний металевий ланцюжок.

  Постояв, важко дихаючи й роблячи крок назад. У коридорі було тихо.

— От і чудово, — сказав він сам до себе. — Викличну поліцію, хай знімають цього косплеєра.

  Він зробив ще два кроки в бік вітальні.

Дзень.

  Яр повільно зажмурився, а потім так само повільно обернувся. Дзверний дзвінок замовк.

Дзень.

— Ідіть додому! — рявкнув він у двері. — Я викликаю поліцію!

  Пауза. А потім з-за товстого дерева дуже спокійно, навіть буденно пролунало:

— Ярославе.

  Яр замовк, відчуваючи, як волосся на потилиці стає дибом. Він нікому не казав свого повного імені вже років п'ять. І взагалі, чому це все так моторошно?

— Відчиняй.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше