Яр кілька секунд просто дивився на сяючий екран. Потім тихо пирхнув собі під ніс.
— Оригінально. — він закрив перекладач, засунув телефон у кишеню курточки й відкинувся на спинку крісла, випроставши затерплі ноги.
Угорська бабка на нічній автостанції пророкувала йому смерть. Що ж, можна вважати, що програма занурення в місцевий фольклор виконана на сто відсотків. Подорож Європою офіційно вдалася. До Львова він дістався лише наступного ранку. Кордон відібрав п’ять годин життя, рештки сну й остаточне бажання коли-небудь знову користуватися міжнародними автобусами. До своєї квартири Яр піднімався на автопілоті, з єдиною чіткою думкою: найближчі декілька днів він відпочиватиме виключно в горизонтальному положенні.
Валізу він просто кинув у вузькому коридорі, навіть не відкотивши до стіни. Рюкзак упав поруч. Кросівки він зняв уже дорогою до спальні, просто посеред кімнати.
У ліжку Яр відключився миттєво. Прокинувся аж увечері, коли за вікнами вже густіли сірі сутінки. З’їв усе, що зміг знайти в глибинах холодильника — пару завітряних сосисок і шматок сиру, прийняв гарячий душ і без докорів сумління знову заснув до ранку.
Наступного дня страшненька бабця з Будапешта вже здавалася чимось дуже далеким — просто химерним епізодом із надто довгої й виснажливої дороги. До вечора Яр майже перестав про неї згадувати.
Тим паче, виникли звичайні побутові проблеми. У двері раптом гучно подзвонили.Яр відірвав погляд від ноутбука, де переглядав вакансії. Дзвінок повторився. Довгий, вимогливий.
— Та йду я, йду...
За дверима стояла строката компанія з трьох осіб. Відьма в занадто великому капелюсі, який сповзав їй на ніс, вампір із пластмасовими іклами й щось яскраво-зелене, з рогами та хвостом, чию видову приналежність Яр так і не зміг визначити. Усі троє дружно й ритмічно простягнули до нього пластикові відерця у формі гарбузів.
— Цукерки або життя! — гаркнули вони різнобій.
Яр мовчки глянув на них. Потім перевів погляд на екран телефона в руці. Тридцять перше жовтня.
— Точно. Геловін. Чорт!
Він зітхнув, повернувся на кухню, знайшов у кишені рюкзака два пакети фірмових шоколадних цукерок, які купив у Duty Free й дивом не з’їв дорогою, та чесно висипав дітлахам добру половину.
— Дякуємо! — писнула Відьма й першою розвернулася до сходів.
Вампір подріботів за нею. Зелене створіння затрималося на порозі, критично розглядаючи вміст свого відерця, та поправляючи навушник у вусі.
— Можна ще одну? — діловито запитало воно.
— Ні.
— Чого це?
— Економічна криза в країні, — серйозно відповів Яр.
Дитина замислилася на секунду, перетравляючи інформацію.
— Мама каже, що ви жадібний. — засопіло ображено створіння.
— Передай мамі, що вона надзвичайно мудра й спостережлива жінка.
Двері зачинилися. За годину прийшли ще двоє. Потім четверо. Потім ціла галаслива компанія підлітків, які навіть не спромоглися надіти костюми, а просто розмалювали обличчя кольоровими маркерами. Близько десятої вечора Яр із жалем зрозумів, що його немаленький запас європейського шоколаду повністю знищено.
Об одинадцятій він просто вимкнув світло в коридорі, сподіваючись на народну мудрість. Не сильно й допомогло. Об одинадцятій двадцять він сидів на дивані у вітальні, ніби ховаючись від чергових наполегливих візитерів, не реагуючи на стукіт, і старанно вдавав, що у квартирі нікого немає. О пів на дванадцяту не витримав і замовив піцу. Кур’єрові потім довелося добрі п’ять хвилин доводити через зачинені двері, що він справді кур’єр із їжею, а не дуже високий підліток у костюмі доставника. Опівночі Яр нарешті розвалився на дивані.
Піца стояла на журнальному столику. Ноутбук грів живіт. Валіза все ще сиротливо лежала нерозібраною в темному коридорі, але життя, здавалося, поступово поверталося до норми.
У двері знову подзвонили. Яр заплющив очі й глибоко вдихнув. Дзвінок повторився. Знову й знову.
— Немає цукерок! — крикнув він у бік передпокою, не підводячись. — Усе з’їли! Ідіть додому!
Настала довгоочікувана тиша. Яр задоволено всміхнувся й узяв шматок піци з мисливськими ковбасками.
Дзень.
Він завмер із піднесеним до рота шматком.
Дзень.
— Ви що знущаєтеся?
Дзень.
Яр з докором кинув піцу назад у коробку, підвівся, витер пальці об джинси й рішуче крокував у коридор.
— Я ж сказав, цукерок...
Він клацнув замком і відчинив двері. На порозі стояла дівчинка. Зовсім маленька — років п’яти, не більше. На ній було натягнуте звичайне біле простирадло з трьома криво вирізаними дірками для очей та рота.