Розділ 1

  Стара схопила Яра за руку й сказала щось таке, від чого кремезний чолов'яга за її спиною дрібно й злякано перехрестився.

  Це було погано. Ще гіршим було те, що вона не збиралася його відпускати. «Оце так подивився» — пронеслось в голові хлопця. Яр смикнув руку раз. Другий. На третій зрозумів, що бабуся, якій на вигляд було років сто п’ятдесят і ще кілька невдалих зим, мала хватку професійного армреслера.

— Пані, відпустіть мою руку, будь ласка.

  Вона навіть не здригнулася. Навпаки, підтягнула його долоню ближче до свого обличчя й нахилилася так низько, що Яр мимоволі вхопив ротом повітря, просочене густим запахом міцного тютюну, сушених трав і старого, сирого вовняного одягу.

  Будапештська автостанція вночі була практично порожньою. За каламутними скляними дверима важко шипів і вібрував заведений автобус, отруюючи осіннє повітря вихлопними газами. Над напівтемними платформами гули холодні ліхтарі, заповнені частково мертвими мошками і відкидаючи химерні тіні на асфальт. Лапи рідкого туману намагалися вхопитися за будь-що і просунутися далі від річки. Електронне табло на стіні байдуже відраховувало двадцять дві хвилини до відправлення у Львів, а Ярослав стояв із легким рюкзаком за плечима й дозволяв абсолютно незнайомій угорській бабі вивчати свою правицю.

  Чудове, просто взірцеве завершення двох тижнів подорожі Європою. Батько подарував йому цю поїздку на честь закінчення університету. «Подивишся світ, Ярославе, поки не почалося справжнє доросле життя», — сказав він тоді з урочистою усмішкою.

  Світ Яр подивився. Вражень вистачало.

  Доросле життя, схоже, починалося прямо зараз — із нападу божевільної пенсіонерки на пероні.

— Я вас не розумію, — сказав він повільно, чітко вимовляючи слова англійською. — I don't understand.

Стара повільно підняла голову.

  І Ярові раптом перехотілося іронізувати. Очі в неї були дивні — майже безбарвні, водянисті, затягнуті старечою катарактою. Але моторошним було те, що дивилася вона не на нього. Вона дивилася кудись йому за плече, у порожнечу, ніби там стояв хтось позаду.

  Яр не втримався й озирнувся.

  Позаду не було нікого. Лише ряд помаранчевих пластикових лавок, пошарпаний автомат із гарячими напоями, переповнений смітник і темне скло фасаду, у якому тьмяно відбивалися вуличні ліхтарі.

  Він обернувся назад.

  Бабця вже водила довгим, брудним нігтем по лініях його долоні й швидко, неприємно шепотіла:

— Halál… halál…

— Не розумію, — повторив Яр, намагаючись зберегти спокій.

  Ніготь зупинився. Стара з притиском провела ним по одній лінії. Потім по другій. Насупилася, пробурмотіла щось собі під ніс і безцеремонно перевернула його руку тильним боком догори. Яр знову спробував забрати долоню. Сухий, схожий на сухожилля павука палець стиснувся на його зап’ясті з силою лещат.

— Та ви це серйозно?!

  Стара знову сказала щось угорською. Тихо. Майже сердито, ніби сварила неслухняне дитя. Яр розібрав лише те саме слово, яке вона повторювала, як заклинання:

— Halál.

  Вона зробила паузу й повторила чіткіше:

— Halál.

  І ще раз, майже впевнено:

— Halál.

  Потім знову підняла на нього свої безбарвні очі. І засміялася. Ні, не страшно. Не божевільно, як у дешевих фільмах жахів. Вона засміялася щиро, весело й якось навіть по-доброму. Чомусь саме від цієї її щирої веселості вздовж хребта у Яра пробіг паралізуючий холодок.

— Дуже змістовно, ага... — пробурмотів він, відчуваючи, як раптом пітніють долоні. — Дякую за вашу увагу!

  Він рвонув руку з усієї сили, скориставшись тим, що шепотуха послабила хватку. Стара хитнулася, але анітрохи не образилася. Навпаки, її беззуба усмішка стала ще ширшою, розігнавши зморшки-промінці по всьому обличчю.

  Яр поправив лямку рюкзака й швидким кроком рушив до заведеного автобуса. Вона щось крикнула йому навздогін — суміш шиплячих звуків і твердих приголосних. Він свідомо не став озиратися. Після двох тижнів безперервної дороги, ночівель у дешевих готелях і піших марш-походів до історичних пам'яткок йому хотілося лише одного: впасти в м’яке крісло, заплющити очі й прокинутися вже вдома. Бажано годин через тридцять.

  До дверей автобуса залишалося кроків п’ять.

— Не вибирай життя.

  Яр закляк на місці. Англійська була жахливо ламана, з важким, грубим акцентом, але слова він почув абсолютно виразно. Він повільно обернувся. Біля пластикової лавки нікого не було.

  Хлопець здивовано кліпнув. Поглянув ліворуч — лише порожній перон і самотня урна. Праворуч — зачинені каси. Стара зникла. За кілька секунд вона просто не мала куди втекти з її ногами. Залишився тільки той самий чоловік, який хвилину тому хрестився. Тепер він сидів на лавці, низенько опустивши голову, і з дивовижною, майже релігійною старанністю розглядав носки власних черевиків.

— Перепрошую, куди вона пішла? — запитав Яр англійською, роблячи крок до нього.

  Чоловік не відповів. Навіть не поворухнувся.

— Та жінка. Тільки що тут була.

  Той повільно підняв голову. Подивився на Яра важким, винуватим поглядом. І знову хресно осяяв себе широким жестом.

— Ага, — сказав Яр. — Зрозуміло. Дуже інформативно, дякую.

  «Що тут взагалі за чортівня відбувається?!» майнула швидка обурлива думка. Він повернувся й швидко піднявся сходами в автобус. За кілька хвилин двері із шипінням зачинилися, у салоні згасло основне світло, залишивши лише тьмяні сині нічники, і машина рушила з платформи.

  Коли автобус виїжджав із території станції, Яр усе-таки не втримався й глянув у вікно. Під ліхтарем нікого не було.

  Він зітхнув, дістав із кишені телефон. Інтернет ще вловлював залишки безкоштовного wi-fi станції. Яр відкрив перекладач і набрав слово, яке запам’ятав настільки чітко, ніби його випекли тавром. «Halál»

  Застосунок замислився на секунду, оновлюючи сторінку.