Глава 1

Я – товста і негарна. Я знала це з дитинства. Мені було чотирнадцять років, коли однокласник, який мені подобався, смикнув мене за волосся і сказав:

- Дай списати математику!

Він сидів якраз за мною.

У мене метелики запурхали у животі. Я повернулася до нього і заусміхалася. А він прошипів:

- Чого щиришся? Зараз Корова побачить. Просто дай списати.

Корова – то була наша вчителька математики, Ганна Петрівна Коровайна. Зрозуміло, чого у неї було таке прізвисько. Хлопці просто скоротили її прізвище і вирішили, що це прямо вершина гумору.

Головним серед хлопців-однокласників був Богдан. Його усі слухались і поважали, бо у нього було два старших брати, які вчилися у нашій школі і жили у нашому дворі. Тих, хто не поважав Богданчика, вони просто били на перерві. Тому він і став головним. Але, якщо чесно, він був самим сильним, самим веселим і самим вродливим серед однокласників.

Не дивно, що я закохалася у Богдана.

Коли він попросив списати, я просто відхилилася, щоб йому було видно. Корова нічого не побачила.

Потім, на перерві, він попросив, щоб я завжди давала йому списувати домашні завдання. Я дивалася на його чорне волосся і карі очі, і тішилася від того, що стою поруч з найгарнішим хлопчиком класу. А всі дівчата дивляться на мене і заздрять.

Особливо Танька, про яку казали, ніби Богданчик у неї закоханий.

У наступні дні я приходила в школу на двадцять хвилин раніше. Богданчик сідав поруч зі мною, просив мої зошити і швидко переписував домашні завдання. І я мліла від щастя.

До наступного ранку він майже не помічав мене. Але мені було досить отих двадцяти хвилин щастя, коли він сидів поруч і я відчувала тепло його тіла і запах часнику та цибулі з його рота.  

Я любила і вірила, що він теж полюбить мене, бо я даю йому списувати, за що він повинен бути мені вдячним. І взагалі, він міг списати у будь-кого. У нашому класі було троє відмінників і вісім хорошистів. Але Богданчик вибрав мене!

Я не спала ночами і мріяла про нього.

Але час показав, як гірко я помилялася...