dreamcore

Крізь сон ти відчуваєш, як щось торкається щоки й повільно повзе по вилиці. За відчуттями — щось середнє між легеньким погладжуванням і пересуванням комахи. Воно неквапливо ковзає від вилиці до лінії росту волосся.

Ти ледь розплющуєш очі й мружишся від сонячного світла. І ось ще одне створіння-дотик м’яко опускається на щоку. На секунду завмираєш. Цікавість перемагає. Ти обережно підставляєш палець до місця, де було торкання. На нього залазить щось схоже на сонечко: такі ж чорні лапки, але тіло прозоре, наче зі скла. Воно злегка підіймає крильця — і лунає тихий скляний дзвін. Істота злітає, на мить зависає в повітрі й сідає на панорамне скло. Трохи повільно погойдує прозорою попкою — і вислизає назовні, наче скло для неї зовсім не перешкода.

Нарешті прокидається слух. Стукіт коліс — монотонний, неголосний. Здається, ти в поїзді. Ти скидаєш із себе білий пухнастий плед. Він неохоче тягнеться слідом, більше нагадуючи мох — живий, теплий, ледь помітно дихаючий.

І тільки зараз розумієш: тепер ти можеш відчувати. Віддаватися емоціям і не відчувати за це сорому. Щось знову торкається твого волосся — але вже інакше. Теплий вітерець.

Ти повертаєш голову до вікна. За склом — не краєвид, а радше спогад про краєвид: розмиті ялини, наче намальовані аквареллю, яка ще не висохла. Поїзд не прискорюється і не сповільнюється — він просто пливе. Щось м’яке торкається твоєї долоні. Не комаха. Тканина. Тонка, майже невагома вуаль сповзає з підлокітника й лягає на твої пальці, ніби сама хоче, щоб ти її погладила. Коли ти проводиш по ній, вона відгукується — ледь помітно вібрує, як котяче муркотіння, тільки без звуку. Десь у глибині вагона тихо-тихо дзвенить ложечка об край порцелянової чашки. Один раз. Два. Три. І тиша. Ти розумієш, що це не запрошення пити чай. Це просто хтось нагадує: «все ще тут. все ще повільно. все ще безпечно».

Ти відчуваєш, як температура тіла повільно спадає — не холод, а приємна прохолода, ніби хтось обережно здуває жар із твоєї шкіри. Це місце знає, як зняти лихоманку душі: сором, напругу, старі рани, що тихо кровоточили роками. Воно не лікує грубо — воно просто дозволяє тобі охолонути, розтанути, як лід у теплому молоці. Тіло стає легшим, дихання — глибшим, а душа… душа нарешті може дихати без маски. Ще одне торкання — цього разу не комаха, не вітерець, а щось тепле й вологе, ніби чиясь долоня лягає тобі на лоба. Не для того, щоб перевірити жар. А для того, щоб сказати: «Тепер можна відпустити. Тут безпечно зцілюватися».

Теплий вітерець у волоссі стає подихом весни. Накочує легка, солодка сонливість — саме зараз, коли в повітрі розливається запах свіжої випічки, теплого хліба з медом і перших квітів. Ти торкаєшся пледа — того самого, живого, дихаючого моху. Пальці повільно ковзають по ньому, пестять, ніби дякуючи цьому місцю за все: за прохолоду, що збила гарячку тіла й душі, за частинки світла, що забрали біль, за прозорих істот, які показали — світ може бути м’яким і проникним. Плед відгукується — ледь помітно вібрує під долонею, наче муркотіння. «Дякую тобі теж», — здається, шепоче він без слів. Очі важчають. Поїзд продовжує свій неквапливий шлях крізь розмиті пейзажі. Усе затихає.

Тепер можна просто засинати. Глибоко. Безпечнo. Одужало.