Засипати

Ти відкриваєш очі й перші хвилини просто дихаєш. Глибоко, як ніколи раніше. Повітря просякнуте легким ароматом хвої, морської води й чогось іще: сумішшю меду та м’яти.

Потім із жахом розумієш, що слух прокинувся тільки зараз. Дуже близько переливалася вода, а окремі крапельки падали на плитку. Басейн, море? Цим звуком усе не обмежилося: шелестить трава.

Прокинулося дотикове відчуття. Твої босі ноги мнуться на кахельній плитці, злегка холодній. Але не настільки, щоб спричинити дискомфорт. Це місце ніби спеціально створене, щоб дарувати спокій.

Потім волосся. Чиїсь ніжні й знайомі руки повільно гладять твоє волосся. Пальці пробігають по плечу. Дотики рідні, але згадати, кому саме вони належать — неможливо. Та сама рука акуратно стискає твою. Пальці недовго гладять.

Ти чуєш тихий шепіт листя чи води десь поруч. Пальці продовжують ковзати, майже невагомо. Твоє дихання синхронізується з цим ритмом, а серце… ніби розуміє, що тут безпечно. Але щось у повітрі все ще лоскоче тривогу.

Матеріал, що нагадує суміш шовку й пензлика для макіяжу, торкається обличчя. Ковзає по щоці. До скроні. І нарешті переходить на очі. Тепер ти можеш бачити.

Ти оглядаєшся й не можеш зрозуміти, що це за місце: суміш скверу з дитинства, басейну й чогось іще рідного, майже забутого. Частинка світла пролетіла повз, а інша врізалася в твій ніс, розсипавшись на кілька таких самих.

Опускаєш погляд. Біля твого пальця крутиться схожа частинка світла, ніби вона побачила щось прекрасне. Пальці починають тремтіти. Це не зовсім страх, радше хвилювання. Як у дитинстві перед днем народження чи іншою важливою подією. Частинка світла притискається до пальця, ніби обіймає.

Озираєшся: світла стає більше. Вони повільно наближаються, затягуючись з усіх можливих схованок. Ти відчуваєш себе лампочкою, на яку злітаються метелики.

Частинки світла зліталися, доки не обліпили тіло. Вони почали випромінювати тепло й вібрацію.

Ти прокинешся, і біль піде, а поки засинай. Проблеми поглинуть частинки світла. Вони живляться негативом. Їм потрібен баланс.