Арка 1. Розділ 4. Вогонь справедливості

Знову вони, знову чиїсь крики про допомогу пронизують нічну тишу провулку.

Моя кров кипить. Я відчуваю, як усередині розгоряється щось нестримне й гаряче, наче розпечена лава. Покидьки знову затиснули дівчину в кут, намагаючись відібрати сумку. 

Я відкриваю вікно та окликаю їх.
— Заткнись, не геройствуй! — гаркнув один із них.
— Тобі жити набридло?! — додав інший, замахнувшись.
— Допоможіть!!! — з останніх сил кричала дівчина.

Ні, вони не зупиняться. Вона все ще кличе на допомогу. Ну все... Я не маю тримати себе осторонь. Сподіваюсь, мене не впізнають.

— Пішли геть, покидьки! — мій голос прогримів крізь ніч, зриваючись на лютий крик. 

— Не змушуйте мене забутись та зробити те, про що буду жалкувати!

Ну все настав час діяти.

Навколо мого тіла з шумом і тріском спалахнуло яскраво-червоне полум'я. Я вистрибую через вікно на пожежну драбину та спускаюсь до низу. Потужна вогняна хвиля з гуркотом розійшлася врізнобіч, освітлюючи брудні стіни провулку. Бандити від несподіванки аж відсахнулися назад, прикриваючи обличчя руками від раптового жару.
— Ц-це він?! — заікаючись від переляку, прошепотів один із нападників.
— Що за...? — заволав інший, витріщивши очі. — Що з ним не так?!

Я крок за кроком наближався до них, оточений палаючою аурою, яка наче випалювала саму темряву ночі.
— Я вас попереджав, — тихо, але виразно сказав я. — Я намагався не дати вам спровокувати мене...

Я зупинився між бандитами та наляканою дівчиною, яка міцно притискала до себе маленького собаку.
— Дівчино, відійди, будь ласка. Ти не повинна це бачити! — м'яко, але твердо попросив я її.

Дівчина слухняно відступила назад, затамувавши подих від побаченого дива. Потім я знову повернувся до грабіжників. Полум'я на моїх руках запульсувало ще сильніше.

— От тепер поговоримо, — вимовив я, дивлячись їм просто в очі. — Я не суддя і не кат, але я маю це зробити.

В один момент палаючі вогняні батоги та хвилі чистої енергії обрушилися на бандитів. Нападники впали на землю, охоплені цим дивним, неземним вогнем, який стискав їх, але не обпалював одяг.
— Вибач... відпусти... — благав один із них, лежачи на асфальті.
— Не треба... будь ласка... — крізь сльози скиглив інший.

Нічний провулок здригнувся від їхнього відчайдушного, дикого крику:
— ААААРГГГХХХ!!!

Я дивився на них згори донизу, відчуваючи, як моя сила виконує своє справжнє призначення.
— Полум'я не зашкодить вам фізично, — спокійно пояснив я, поки вони качалися по землі. — Але всю вашу гниль, злобу, все темне — воно знищить!!!