Арка 1. Розділ 1. Промінь у навушниках

Розділ 1. Промінь у навушниках

Привіт, мене звати CortX. Мені двадцять чотири роки, і я — оператор контакт-центру.

Моє життя зовсім не схоже на героїчні історії, які ви звикли читати у книгах. На моєму шляху немає епічних битв із жахливими демонами... Принаймні, удень. Але я все одно почуваюся щасливим, бо роблю добро — просто по-своєму.

Мій робочий стіл у великому офісі — це мій маленький всесвіт. На кутку монітора завжди висить помаранчева наліпка з нагадуванням: «Ти справишся! 🧡», а на системному блоці м’яко світиться мій фірмовий знак «CORTX». Поруч, прямо на столі, влаштувався мій головний помічник. У картонній коробці з жирним маркерованим написом «КОТИКИ > ЛЮДИ» затишно згорнувся калачиком пухнастий чорний кіт.

На стіні нашого опенспейсу гордо висить величезний корпоративний плакат: «Клієнт - на першому місці!». Клієнт понад усе. І знаєте, я справді люблю людей. Я щиро слухаю їх, допомагаю, намагаюся підтримати. Навіть тоді, коли вони дзвонять злі, вкрай втомлені чи просто... не в собі. Кожного разу я до останнього намагаюся знайти саме ті, правильні слова які вони прагнуть почути. Бо знаю напевно — іноді вчасно сказане слово здатне врятувати чийсь день.

Кожен мій дзвінок — це окрема унікальна історія.

— Доброго дня! Чим можу допомогти? — звично й тепло промовляю я в мікрофон гарнітури.

Людина розповідає свою проблему і вже за мить у навушнику лунає щирий, розчулений голос:
— Дякую вам! Ви єдиний, хто мені сьогодні справді допоміг!

І в такі хвилини я розумію, що не дарма просиджую тут годинами. Щодня я намагаюся зробити чиюсь маленьку історію бодай трохи кращою.

Звісно, триматися на такій роботі важко самотужки, але колеги — це моя друга родина.

— CortX, ти знову з котиками розмовляєш? — з доброю посмішкою запитує дівчина в окулярах із сусіднього столу, зазирнув до мене.

Я якраз чухаю за вушком свого чорного улюбленця, який вже встиг перелізти з коробки ближче до клавіатури.
— Ага, — відказую напівжартома, — вони мене розуміють набагато більше, ніж деякі люди.

Ми постійно жартуємо, підтримуємо одне одного в складні моменти і разом переживаємо навіть найнудніші, найрутинніші робочі дні. А коли стає зовсім важко — рятують перерви. Для нас це щось священне.

У хвилини відпочинку я можу просто витягнутися на дивані в кутку, заплющити очі й покласти на груди кота.
— Киць-киць... — тихо кличу його.
У відповідь лунає гучне, заспокійливе « Мур Мур Мур ». Саме в ці миті короткого спокою я згадую, хто я є насправді.

Я досі вірю в добро. Наш світ далеко не ідеальний. Але я переконаний: якщо кожен із нас зробить хоча б краплю добра для ближнього, світ навколо обов’язково стане трохи світлішим.

Мене надихають прості дрібниці, наприклад моя улюблена фірмова чашка, на якій великими літерами викарбувано: «ТИ МОЖЕШ БІЛЬШЕ НІЖ ГАДАЄШ». Стікер із кумедною котячою мордочкою та написом «Не забудь посміхатись», що висить перед очима. Вдячна посмішка клієнта на тому кінці дроту. Тепле, вчасне слово від колеги по зміні. Муркотіння кота під рукою та улюблена музика в навушниках. 

Усе це — мій щоденний заряд енергії.

А ще я вмію мріяти. Я не знаю напевно, куди саме приведе мене цей життєвий шлях. Але я точно хочу, щоб те добро, яке я намагаюся створювати сьогодні, мало якесь значення завтра. Можливо, колись мені вдасться змінити цей великий світ на краще.

А поки що...

Я сиджу за монітором, заглиблений у чергову робочу задачу. Раптом відчуваю, як на моє плече лягає важка, але дружня долоня нашого керівника.
— Ти  наш промінь! — щиро каже він, посміхаючись.
— Та ну тебе! Йди працюй! — віджартовуюся я, не озираючись, але на душі стає тепліше.

Я просто роблю свою справу. Роблю її з великою любов'ю. Зі щирою душею. Обов’язково з котиками. І, попри все, з незламною вірою у світло.