Шлях

 Я пам’ятаю як лежав на траві. Навкруги співали пташки, сяяло сонце, віяв легенький вітерець. Я пам’ятаю, що тільки-но розплющив очі і не відразу зрозумів, де я і що я тут роблю. Я не відчував своїх ніг, болю не було, лиш тривожне відчуття, що щось не так. Я спробував підійнятись, але не виходило, лиш ледве відірвав голову та плечі від землі. Тоді я здогадався: або я паралізований або втратив ноги. Кричати про допомогу я не міг, бо поряд могли бути вороги. Тим часом по моїй руці проповзла мураха і мені стало трохи лоскітно. Добре, отже свої руки я відчуваю. Я спробував повзти. Спершу ледве виходило, але я мав сильні руки і бажання, тож призвичаївшись, я зробив декілька рухів вперед. Я рухався, відчуваючи всі нерівності землі, дотики м’якої трави, подекуди колючі обійми чагарників. Але я чітко знав, що мав дістатися своїх, перш ніж мене знайдуть росіяни. Я повз на ліктях декілька годин підряд, як мені здалось. Сонце підтвердило моє припущення: я подивився на небосхил і зрозумів, що зараз приблизно друга година дня. Час тягнувся повільно, руки втомились, але я мав намір рухатись далі, поки сонце не зайшло за обрій. 

 Я рухався так ще приблизно годину, поки не побачив український прапор. Спочатку я подумав, що мені це ввижається і протер очі, однак прапор не зник. Від радості я не міг стримати сльози. 

Мене побачили здалеку, двоє підбігли до мене, щоб дізнатися хто я і допомогти.

• Слава Україні, друзі, - звернувся я до хлопців.
• Героям Слава. Назви себе, будь ласка.
• Позивний Бобер. Солдат 22 окремої механізованої бригади. Втратив побратимів на спец.операції.
• Ми зараз покличемо лікаря. Про тебе подбають. Розкажеш все пізніше.. - сказав один з військових.

 В кімнаті було сиро, пахло лавандою та спиртом. Лікар оглянув мене і сказав, що має обробити рани, але мені необхідно поїхати в лікарню.  Від довгого плазування я втратив чутливість, кров запеклась. Лікар сказав, що я втратив ліву ногу нижче коліна, але мені пощастило і я не втратив багато крові. Мої почуття змішались. Я хотів продовжити воювати, але все свідчило про повернення додому і довгий шлях відновлення і якщо пощастить, протезування. Але зараз не про це.  Я втратив трьох побратимів і я дуже хочу помстится.. Один з них, мій найкращий друг - позивний Береза мав дружину і маленьку доньку. Як я тепер погляну їм у вічі?

  Дорога до госпіталю, здавалось, тягнулась цілу вічність. Ми прибули в Дніпро десь на світанку, обрій ледь займався і рожевів, віщуючи сонячний день. 

  В палаті, куди мене привезли було ще троє солдатів, теж поранених. Я мовчки кивнув до кожного з них, вітаючись і зайняв своє місце. 

Ліжко було старе і трохи прогнуте, та я не жаліюсь. Мені і так пощастило, бо я вижив. Але мої думки ще досі були на полі бою з побратимами. Фізичний біль трохи стих, але на серці була невимовна туга за побратимами, які за цей час стали мені найближчими людьми. Я не міг просто змиритися, що їх вже немає. Хоча кожен з нас готовий був померти, але краще то був я, а не всі вони. 

Мої думки зупинив голос медсестри:

• Час приймати ліки, хлопці. 

   Вона роздала ліки, дбайливо запитавши кожного про його стан та настрій. Після того як вона пішла, атмосфера в палаті трохи змінилась: хлопці почали зрідка обмінюватись тихенькими репліками, зав’язалась розмова, до якої долучився і я.

• На тому напрямку було “все схвачено”, як ми думали, ми тримали орків під контролем, - почув я слова одного з хлопців.

Я кивнув з розумінням. Хлопці продовжували бесіду. Згодом мені запропонували чай з тортиком, який принесли одному з бійців. Я погодився і з непідробною радістю відкусив шматок торту. 

• У мене вчора був день народження, а тиждень назад ще один, як кажуть лікарі, бо шанси добратись до лікарні живим були невисокі. 
• Вітаємо, - сказав один з хлопців
• Мене звуть Віктор, - чогось вирішив представитись я.
• Сергій, - сказав хлопець- іменниник
• Юра, - сказав інший
• Слава, - підсумував третій хлопець, злегка посміхнувшись. 
• Ось ми і знайомі тепер, - сказав Сергій. А то так вже декілька днів тут лежимо разом…
• Мене скоро виписують, - знову злегка посміхнувшись, сказав Слава.
• Це добре. Які плани? - запитав я
• Побачитись з дівчиною, зробити їй пропозицію і пройти програму фізичного відновлення
• Хороші плани, - тепер і Сергій посміхнувся. В мене також є дівчина, вона оце торт прислала. Хоча Оля не вміє пекти, але завжди знає де замовити гарний тортик. 
• Як щодо тебе, Вікторе, які плани?, - запитав Сергій
• Я ще не думав про це, дівчини у мене немає, є батько і мама, я вже відправив їм повідомлення, що я в порядку.  До війни я працював у сфері готельно-туристичного бізнесу, простіше кажучи, я був баристою і діджеєм у декількох готелях в Карпатах. Зараз не знаю, чи хочу це продовжувати. Хоча музика - це моя пристарать з дитинства. У вільний час я записую електронні сети. Я дещо давав слухати своїм хлопцям, під ці треки можна танцювати. Але тепер з цим точно будуть проблеми. - сказав я
• Але ж ти все ще можеш робити музику, якщо захочеш, - сказав Слава.
• Так, дійсно, якщо захочу. Мені не завадило б знайти нові змісти щось робити.

 Всі розуміюче переглянулись. Торт було з’їдено. Розмови припинились. А я лежав і думав, що ж тепер робитиму.

До мене донеслись розмови медсестри та санітарки:

• Ой, така страшна трагедія. Дитина залишилась сиротою, втративши обох батьків. Що ж з нею буде.. Дівчинці всього 5 років
• Ой, бідолашна..