Я пам’ятаю як лежав на траві. Навкруги співали пташки, сяяло сонце, віяв легенький вітерець. Я пам’ятаю, що тільки-но розплющив очі і не відразу зрозумів, де я і що я тут роблю. Я не відчував своїх ніг, болю не було, лиш тривожне відчуття, що щось не так. Я спробував підійнятись, але не виходило, лиш ледве відірвав голову та плечі від землі. Тоді я здогадався: або я паралізований або втратив ноги. Кричати про допомогу я не міг, бо поряд могли бути вороги. Тим часом по моїй руці проповзла мураха і мені стало трохи лоскітно. Добре, отже свої руки я відчуваю. Я спробував повзти. Спершу ледве виходило, але я мав сильні руки і бажання, тож призвичаївшись, я зробив декілька рухів вперед. Я рухався, відчуваючи всі нерівності землі, дотики м’якої трави, подекуди колючі обійми чагарників. Але я чітко знав, що мав дістатися своїх, перш ніж мене знайдуть росіяни. Я повз на ліктях декілька годин підряд, як мені здалось. Сонце підтвердило моє припущення: я подивився на небосхил і зрозумів, що зараз приблизно друга година дня. Час тягнувся повільно, руки втомились, але я мав намір рухатись далі, поки сонце не зайшло за обрій.
Я рухався так ще приблизно годину, поки не побачив український прапор. Спочатку я подумав, що мені це ввижається і протер очі, однак прапор не зник. Від радості я не міг стримати сльози.
Мене побачили здалеку, двоє підбігли до мене, щоб дізнатися хто я і допомогти.
В кімнаті було сиро, пахло лавандою та спиртом. Лікар оглянув мене і сказав, що має обробити рани, але мені необхідно поїхати в лікарню. Від довгого плазування я втратив чутливість, кров запеклась. Лікар сказав, що я втратив ліву ногу нижче коліна, але мені пощастило і я не втратив багато крові. Мої почуття змішались. Я хотів продовжити воювати, але все свідчило про повернення додому і довгий шлях відновлення і якщо пощастить, протезування. Але зараз не про це. Я втратив трьох побратимів і я дуже хочу помстится.. Один з них, мій найкращий друг - позивний Береза мав дружину і маленьку доньку. Як я тепер погляну їм у вічі?
Дорога до госпіталю, здавалось, тягнулась цілу вічність. Ми прибули в Дніпро десь на світанку, обрій ледь займався і рожевів, віщуючи сонячний день.
В палаті, куди мене привезли було ще троє солдатів, теж поранених. Я мовчки кивнув до кожного з них, вітаючись і зайняв своє місце.
Ліжко було старе і трохи прогнуте, та я не жаліюсь. Мені і так пощастило, бо я вижив. Але мої думки ще досі були на полі бою з побратимами. Фізичний біль трохи стих, але на серці була невимовна туга за побратимами, які за цей час стали мені найближчими людьми. Я не міг просто змиритися, що їх вже немає. Хоча кожен з нас готовий був померти, але краще то був я, а не всі вони.
Мої думки зупинив голос медсестри:
Вона роздала ліки, дбайливо запитавши кожного про його стан та настрій. Після того як вона пішла, атмосфера в палаті трохи змінилась: хлопці почали зрідка обмінюватись тихенькими репліками, зав’язалась розмова, до якої долучився і я.
Я кивнув з розумінням. Хлопці продовжували бесіду. Згодом мені запропонували чай з тортиком, який принесли одному з бійців. Я погодився і з непідробною радістю відкусив шматок торту.
Всі розуміюче переглянулись. Торт було з’їдено. Розмови припинились. А я лежав і думав, що ж тепер робитиму.
До мене донеслись розмови медсестри та санітарки: