Ранок другий

Ранішня кава на столі й заспаний Він біля чашки. Занадто багато кави було тепер в його житті, вона більше не бадьорила його. “Не така вона вже й і смачна, але ж я так звик до неї”.

Він перечитував новини. З різних областей повідомлялося про початок повітряної тривоги, а подекуди й про вибухи. “Отже, зовсім скоро і я почую сирену, потрібно одягнутися”. Без особливого ентузіазму Він почав переодягатися. Все як завжди. Спуск в сховище нічим не відрізнявся з самого початку війни. Крім Неї. Все було готове до спуску, залишилося лише чекати. Авжеж, можна сказати що це дурість. Якщо ж ти знаєш, що зараз станеться, чому б не скористатися цими знаннями. Та Він знав, що в цьому випадку, дії наперед не допоможуть. Вже не раз йому доводилось спускатися вниз до тривоги, а після, разом із декількома розумниками, похнюпивши голову до низу повертатися у свою кімнату так і не почувши сирену. Отже, краще що міг Він зробити це підготуватися до можливого, не намагаючись перегнати це можливе.  Бажання кудись йти Він не мав ніякого. Просто бути у своїй кімнаті було важко, а кудись йти тим більше.

Почувся гул. Він добре пам’ятав, “Якщо здається, що чуєш – так воно і є”. Через декілька секунд пролунала тривога, ще секунда і в гуртожитку теж. “Пора”.

Раптом пролунав вибух. Вікна в його кімнаті повідчинялися, зі стін полетіли картини. Вхідні двері розчахнулися. Він відчув як підлога під його ногами затремтіла, чути було як хтось із дівчат на поверсі крикнув.

Швидко піднявся. Його пройняв страх. “Вибух, близько”.

Він вибіг із кімнати, прямо до кімнати де мешкала Вона. Відчинив Її двері та кімната була пустою, лише безлічь її речей здійняло поштовхом, вікно було розкрите навстіж. Він поглянув на шафу де звичайно вона лишала свій верхній одяг. Її пальта не було на місці.

Швидко спускався сходами. Паралельно, вище чи нижче з’являлися люди які також бігли донизу.

Холл, тягучка в дверях що вели в сховище. Довгий коридор, по краях якого уже сиділо не мало людей і нарешті велика “кімната”. Все повторювалось. Все як тоді, коли це все тільки починалося. Проходячи повз людей, що сиділи, лежали, стояли в коридорі, Він чув різні подробиці того вибуху, що змусив всіх їх опинитися під землею. Нічого особливого, хтось казав, що це близько, хтось що ні. Хтось, що ракета поцілила в об'єкт військової інфраструктури, отже зараз сховище було наповнене різноманітними чутками. Спільне у всіх них було те, що правдивої правди не знав ніхто.

Пролунав ще один вибух, трохи далі ніж першого разу, це заспокоювало його, та тільки на коротку мить розуміння того що з ним все впорядку. Відразу його накривала паніка, Вона не поруч, Він не знає куди Вона пішла, ніяких повідомлень він не отримував, кімната пустувала, лишається тільки чекати її ходи, шукати її влучного погляду, неймовірно теплої в таких холодних стінах сховища посмішки.  Великою хвилею студентство увійшло в “кімнату”. Місце на якому зазвичай сиділи вони, було зайняте, що і не дивно. Він пропихався через інших аби найти собі свій новий острівець безпеки.

Окинув очима всіх присутні. Стільки лиць і всі чужі. Він побачив лице Знайомого, що розмовляв з якимось хлопцем. Їхні погляди зустрілися. Знайомий глянув на Нього, посміхнувшись, він розвернувся і продовжив розмову з тепер уже новим компаньйоном. “Він і сам все добре зрозумів, але я радий та вдячний йому за ту посмішку, він все зрозумів і тільки що прямо мені про це сказав”. Він знав, що в будь який момент може підійти до Знайомого, почати той самий діалог, такий однаковий, та чомусь кожного разу цікавий. Може спокійно забутися про тривогу, недавні вибухи переростуть у сміх, адже якось їм потрібно знімати ту напругу. Почувши вибух ти лякався, але водночас раптово заспокоювався. Почувши вибух ти стаєш щасливим можливості тільки почути його, не відчути.

Він не хотів спілкування, не хотів чути ті такі спокійні, навіть веселі голоса. Його думи похмурі, груди дедалі сильніше стискалися.

Час тягнувся надзвичайно довго. Весь час Він проводив у телефоні, намагаючись хоча б якось заповнити той час до відбою. Переглядаючи новини він все перевіряв телефон, перевіря їхній чат. Вона не відповідала на жодне його повідомлення. Оператор відповідав що саме цей абонент не зможе прийняти дзвінок. Пролунав відбій.

Вона так і не з’явилася в сховищі цього разу.

Його телефон так і не відповів. Хоча звідти і лунали повідомлення стурбованих рідних і друзів, Він не помічав всього того, не хотів навіть спробувати помічати, чекав тільки головного повідомлення. Він чекав, та воно не запізнювалося, воно не збиралося приходити. Наступного дня він прийшов до її кімнати знову. Знову пуста, нічого не змінилося з того часу. Він прибрав речі що попадали від того самого поштовху, зачинив вікно. Все на своїх місцях, бракує тільки того вечора та її.

Повертаючись до своєї кімнати він поглянув у вікно. Картина постала перед його очима, одна із тих, яку ти зовсім не очікуєш побачити саме зараз, та яка до найтемніших глибин тебе торкається, змушує зупинитися, на коротку мить забути про все що тебе турбує зараз. На подвір’ї, серед сірого бетону лежала квіта. Одна, вона виглядали зовсім беззахисно, та водночас попри те, що її так різко вирвали з життя, вона залишалася все ще такою ж особливою. Вона зайняла своє місце серед всього розтрощеного подвір’я.

В цей день цвіли маки.

Думками Він проживав знову. Події спливали в Його голові чітко і послідовно, спогад за спогадом.

Шум в її блоці. “Таки цікаво, така напрочуд тиха дівчина, змогла створити стільки шуму навколо себе. Настільки приємного шуму”. Далі момент, коли Він вперше побачив Її. Він пригадав всі ті почуття, пригадав як дивився на Неї, ще як на звичайну дівчину.