Ранок перший

І знову ранок. Таке холодне, та водночас, приємне повітря, що ще морозить та водночас віддає чимось приємним, чи то так здається через початок осені. Кожен подув вітру змушує старанніше укутатись в халат та мимоволі прокидатись. Сонце, що ще не встигло підняти свій величний круг,  обіймало своїм промінням весь горизонт, змушуючи прокидатись сотні людей, рухатися та починати свої рутинні справи. Гірка кава, що обпікає язика до сліз та змушує мимоволі кривитись від гіркоти в роті.

Здавалося, звичайний, нічим не примітний день. Та не для всіх них.

Уже котрий день все навколо тримала під своїм контролем тривога. Десь ще можна було відчути страх чи паніку, та вже пройшов час їхнього панування. Така тиха в шумі натовпу, така голосна в самотній тиші. Саме в час нічного спокою, в моменти коли все затихає і ти залишаєшся сам на сам з собою, з’являлася вона.

Скільки б ти не намагався боротися з нею, її довгі руки окутували тебе.

Кожним вона заволодівала по різному, тому і відчувалася вулиця дивно. Очі кожного зустрічного перехожого видавали це. Спільним в їхніх очах було лише одне і це одне тримало кожного.

Та чи можна винити їх за це. За їхні лиця, за мимоволі нахмурене обличчя, суворий погляд, яким зазвичай дивляться батьки на дитину, що провинилася. За потріскані від сухості губи, що вже який день не випливали в посмішку. За не голене обличчя чоловіків, на якому чітко помітно ту страшну дату, дату, коли одного ранку життя змінилося на “до” і “після”.

Кожен страждав. Та як би вони не намагалися це приховати, як би не хотіли здаватися слабкими, їхні лиця показували та розповідали все, що вони так старанно приховували.

І вина цьому одне слово. Таке просте слово, що співіснує поряд з іншими мільйонами слів, та яке викликає надзвичайний жах, що тільки божевільний відчує себе байдуже почувши його. Жах – це те, що вирізняло його серед інших.

Це слово – Війна.

Уже котрий день тривала війна. Одні й досі рахували дні від початку, іншим всі дні зупинились в одному – дні, коли все почалося.

Він не був з-поміж останніх, бо розумів, що в цьому немає ніякого сенсу, та й до числа перших не входив. Для нього життя мусило продовжуватись. Та все відбувалось не так легко, як це звучить. Звичайні буденні речі давалися важко, порядок денний змінився.

Сама зміна розпорядку викликає не завжди приємні відчуття. Завжди складно звикати до чогось нового. Навіть в повсякденні дні, ще до війни, це здається тягітним, і особливо якщо ця зміна різка, вимушена, де ти не обираєш, а лишень миришся і підкорюєшся.

В реаліях війни така зміна давалася особливо важко. Та іншого виходу не було. Ти або підкорюєшся і намагаєшся швидше звикнути, або ж лишається залишити все як було раніше, що вдавалося далеко не кожному.

В цьому випадку, намагання жити “як раніше” мало не занадто багато сенсу. Відчайдушна спроба схопитися за минуле, що ніколи не призводить ні до чого доброго.

Авжеж, у звичному житті ніхто не завадить тобі цього робити. Хтось скаже що це не потрібна витівка, затвердить, що це тільки нашкодить. Хтось погодиться з потрібністю цього. Таки саме минуле творить сьогодення, яке будує майбутнє.

Реалії війни вносять свої корективи в життя кожного, тому намагатися не помічати, або ж уникати таких змін сьогодення – величезна помилка, яка може коштувати всього.

Важко назвати минулим всього лише декілька років до цього, та це потрібно прийняти. Створилася чітка межа “до” і “після”. Її потрібно побачити та переступити. Намагання жити як раніше, не бажання переступати через лінію сьогодення, не прийняття нової реальності, подібно вередуванням дитини, що так не хоче йти до школи.

Він сповна розумів це і з перших днів війни затвердив себе в тому, що життя “до” більше не настане. Для Нього кожного дня будувалася нова реальність. Якою б важкою вона не здавалася, Він намагався приймати її і її розпорядки.

Як і багато інших, Він розлучився зі своєю сім’єю. Та це не занадто тяготило його, як би жахливо це не звучало. Доволі довгий період Він жив один, тому це не так впливало на нього. Це важко зрозуміти, та таке його відношення надзвичайно допомагало йому. На фоні величезних змін в житті, звикання до самостійності відбулося раніше. Таке відношення до стану, в якому він опинився і є однією зі змін в розпорядку. Сьогодення, яке потрібно прийняти. Він розумів, що тяга до рідних обмежить його ітак не легке життя. Це один з прикладів того, як, зрікаючись такого приємного минулого, ти обираєш важке сьогодення.

Він стояв на балконі та насолоджувався “тихим” ранком. “Тихою” тепер називалася будь яка пора без повітряної тривоги. Де б ти не знаходився: у своєму будинку глибокої ночі, чи посеред торгового центру.

Котрий ранок Він прокидався під гул повітряної тривоги. Серед люду навіть почали проходити жарти щодо такого собі дивного будильника. Така тенденція тепер прослідковувалась уже не один день, ранішній спуск до сховища став звичкою. Та це не одна, вироблена за такий короткий час, звичка. Сон в одязі також входив в цей список. Доволі важко прокинутись в ніч під час тривоги не наляканим, не сонним та не розгубленим, а після спокійно зібраним і готовим йти до сховища. Зазвичай все відбувалося прямо протилежно. Сон в одязі допомагав розв'язувати проблему одягання, адже крім цього, ти тримав при собі інші речі.