Розділ 21. Кінцевий баланс

Кава у паперовому стаканчику детектива Іллі давно охолола, перетворившись на гірку чорну рідину, але він продовжував машинально робити ковток за ковтком. У відділку стояла густа, виснажлива тиша ранку після бурі.

Антитерористична операція на Центральній ТЕЦ завершилася пшиком. Сапери прочесали кожен квадратний метр, але не знайшли нічого, крім зрізаного замка на вентиляційній шахті. Мер Биков замкнувся у своєму маєтку, найняв приватну армію охоронців і відмовлявся спілкуватися з пресою, скасувавши всі зустрічі через «раптове погіршення здоров'я». Місто продовжувало жити, не підозрюючи, що цієї ночі стояло на краю прірви.

Двері кабінету прочинилися, і всередину зазирнув молодий сержант.

— Пане детектив. Там кур'єр залишив посилку. На ваше ім'я. Сказав, оплачено наперед.

Ілля насупився. Він узяв із рук сержанта невеликий поштовий конверт без зворотної адреси, обмацав його і обережно розкрив. На стіл випали три речі: аркуш паперу з роздрукованими координатами, флешка і дешевий, абсолютно новий жовтий канцелярський ніж.

Детектив відчув, як по спині пробіг холодок. Він розгорнув аркуш. Там було лише кілька рядків:

«Координати — стара телевежа за річкою. Там лежить тіло Віктора Самарського, архітектора вчорашнього теракту. Бомби не було. На флешці — номери кіпрських офшорів мера Бикова та докази його крадіжок із бюджету. Робіть свою роботу, детективу.

Аукціонний дім закрито назавжди. Оцінювачка мертва».

Ілля довго дивився на жовтий пластик канцелярського ножа. Він зрозумів. Вона не просто втекла. Вона вийшла з гри, залишивши йому фінальні трофеї.

На іншому кінці міста, у старій обшарпаній хрущовці, Максим Коваленко обережно заклеював пластиром неглибокий поріз на шиї. Руки в нього досі трохи тремтіли. Він щойно заварив свіжий чай для Олі, коли почув тихий, короткий стукіт у вхідні двері.

Він повільно підійшов до дверей, подивився у вічко. На сходовому майданчику нікого не було.

Максим обережно повернув замок і прочинив двері. На старому, витертому килимку лежала важка чорна спортивна сумка. Коли він розстебнув блискавку, у нього перехопило подих. Сумка була доверху забита пачками євро. Зверху лежав невеликий білий стікер, на якому моїм рівним почерком було написано:

«П'ятдесят тисяч. Як я і обіцяла. Для Олі. Ваша ціна виявилася занадто високою для мого світу. Не шукайте мене і ніколи не втрачайте себе».

Максим опустився на підлогу поруч із сумкою, закрив обличчя руками і вперше за багато років дозволив собі заплакати. Це були сльози абсолютного полегшення.

Я ж у цей час сиділа в залі очікування Центрального залізничного вокзалу. У моїй кишені лежав квиток на швидкісний потяг до Амстердама і новий, бездоганно чистий паспорт на ім'я Анни Ковальчук.

За два крісла від мене огрядний чоловік у дорогому костюмі голосно і грубо вичитував прибиральницю за те, що вона випадково зачепила його італійські туфлі своєю шваброю. Він принижував її, насолоджуючись своєю владою. Жінка мовчки стояла, опустивши голову, і ковтала сльози.

Я відчула знайомий холод у грудях. Моя права рука інстинктивно смикнулася до кишені тренча, шукаючи звичний ребристий пластик ножа. Але кишеня була порожньою. У голові пролунав голос Максима.

Холод відступив. Монстр усередині мене нікуди не зник, але тепер він сидів на міцному ланцюгу. Я більше не суддя.

По гучномовцю оголосили посадку на мій потяг. Я підвелася, закинула на плече напівпорожню сумку і попрямувала до перону. Оцінювачка померла в тій бідній хрущовці, а Анна Ковальчук просто йшла назустріч своєму новому життю.

Принаймні, так я думала.

Але ідеальних планів не існує. Моя гординя зіграла зі мною останній, найжорстокіший жарт.

Я стерла терабайти даних, спалила сервери і обманула Віктора, але забула про одну елементарну річ: вуличні камери біля відділення кур'єрської служби, звідки я відправила посилку Іллі. Детектив не став розплутувати мій геніальний кібер-лабіринт. Він просто відстежив сірий капюшон від поштового відділення до камер метро, а звідти — до вокзалу.

Коли я простягнула свій ідеальний, фальшивий паспорт провіднику, на моє плече лягла важка рука.

— Анна Ковальчук? Чи, може, назвемо вас вашим справжнім ім'ям? — пролунав над вухом знайомий голос детектива Іллі.

Я обернулася. За його спиною стояли четверо оперативників зі зброєю напоготові. Перон раптом затих.

Я подивилася на потяг, двері якого плавно зачинялися, відрізаючи мене від мого чистого аркуша. Потім перевела погляд на Іллю і... посміхнулася.

Замість квитка до Європи я отримала сталеві браслети, які з холодним клацанням замкнулися на моїх зап'ястях.

Ось ми і прийшли до сьогоднішнього дня.

До цих сірих бетонних стін, до запаху хлорки, до ґрат на маленькому вікні під самою стелею. Я сиджу на жорсткому ліжку і слухаю, як по коридору крокують конвоїри. Моя історія зробила повне коло і повернулася туди, звідки я почала вам її розповідати.

Слідство триває вже кілька місяців. Вони намагаються повісити на мене всі ті смерті, всі ті «аукціони», але без прямих доказів, які я завбачливо перетворила на попіл разом із сервером Віктора, їм важко. Однак Ілля впертий. Він копає. І рано чи пізно суддя зачитає мій вирок — мабуть, із таким самим лицемірним, праведним виразом обличчя, як і у всіх тих, кого колись судила я.

Але знаєте що? Я не шкодую.

Я дивлюся на вас, тих, хто вислухав мою сповідь до кінця. Ви жахалися моїм методам. Ви засуджували мою жорстокість. Ви думали, що я — монстр. І ви маєте рацію. Але хіба ви самі ніколи не відверталися, коли хтось просив про допомогу? Хіба ви ніколи не брехали заради власної вигоди? Хіба не ховали своїх демонів за красивими фасадами?

Моя гра закінчена, і я готова заплатити за своїми рахунками.