Розділ 19. Точка неповернення

Максим кліпав очима, намагаючись сфокусувати погляд. Наслідки удару електрошокером ще тримали його тіло в заціпенінні, але мозок фельдшера швидкої допомоги вже запустив професійний протокол оцінки стану. Він глибоко вдихнув, перевірив натяг пластикових стяжок на зап'ястях і підняв очі на мене.

У ньому не було паніки. Жодного тваринного жаху, який я звикла бачити в очах своїх попередніх «клієнтів». Лише глибока, безмежна втома людини, яка щойно відпрацювала двадцять чотири години в пеклі, а тепер виявила, що пекло прийшло до неї додому.

— Хто ви? — його голос був хрипким, але рівним. — Вам потрібні ліки? У мене в сумці є ампули з наркотичними анальгетиками. Забирайте все. Тільки не йдіть у ту кімнату. Там спить моя сестра.

Я ледь помітно посміхнулася під маскою.

— Мене не цікавлять ваші ампули, Максиме. Мене цікавить ваша сутність, — я поклала жовтий канцелярський ніж на стіл між нами. Лезо блиснуло в тьмяному світлі кухонної лампи. — Ви все своє життя присвятили турботі про інвалідку. Ви відмовилися від кар'єри, від сім'ї, від нормального сну. Ви граєте у святого. Але ми обидва знаємо, що всередині ви її ненавидите. Вона — ваш якір. Ваш тягар.

Максим насупився. Він дивився на мене так, ніби я говорила іноземною мовою.

— Що за маячню ви несете?

Я дістала з кишені невеликий чорний пульт із червоним світлодіодом і поклала його поруч із ножем.

— Під ліжком Олі закріплено чотириста грамів пластиду, — мій голос став крижаним. — Він підключений до таймера. Я зараз встановлю його рівно на три хвилини.

Я бачила, як сіпнувся кадик на його шиї. Серцебиття прискорилося. Нарешті. Броня почала тріскатися.

— Це аукціон, Максиме, — я нахилилася ближче, дивлячись прямо в його розширені зіниці. — І зараз ми дізнаємося вашу справжню ціну. Я розріжу стяжку на вашій правій руці. Ви візьмете цей ніж. У вас є два варіанти.

Я витримала ідеальну театральну паузу.

— Варіант перший: ви нічого не робите. Через три хвилини лунає вибух. Ваша сестра гине миттєво, уві сні, без болю. Ви залишаєтеся жити. Більше ніяких підгузків, ніяких нічних істерик, ніякої бідності. Ви нарешті станете вільним. Як бонус — я залишу вам сумку з п'ятдесятьма тисячами доларів, які лежать у моєму рюкзаку. Це компенсація за моральну травму.

Максим зціпив зуби. Його дихання стало уривчастим.

— Варіант другий, — я кивнула на жовтий пластик ножа. — Ви берете лезо і перерізаєте собі сонну артерію. Як медик, ви знаєте, як це зробити швидко. Якщо ви помрете — я деактивую бомбу, викличу ваших колег зі швидкої і мовчки піду. Оля житиме.

Я дістала свій бойовий ніж, підійшла до нього і швидким рухом розрізала стяжку на його правому зап'ясті. Потім відступила на крок, натиснула кнопку на пульті і поклала його на стіл. Таймер почав зворотний відлік.

02:59... 02:58...

— Час пішов, святий Максиме. Доведіть мені, що ви дійсно готові віддати своє життя за цей шматок м'яса, — я схрестила руки на грудях, очікуючи на виставу.

Зараз він почне плакати. Почне благати. Почне розповідати, що він потрібен їй живим, що він принесе більше користі, якщо залишиться. Інстинкт самозбереження — це найсильніший наркотик у світі. Він завжди перемагає.

Максим повільно розтер оніміле праве зап'ястя. Він подивився на таймер. Потім перевів погляд на зачинені двері кімнати Олі.

Він не плакав. Не тремтів.

Він простягнув руку і спокійно, без жодних вагань, узяв зі столу канцелярський ніж.

— Знаєте, — його голос звучав жахливо буденно, майже нудно. — Ви дуже помиляєтеся в одному.

Він великим пальцем зсунув фіксатор, висуваючи лезо на кілька сантиметрів.

— Я її не ненавиджу. Вона — єдине, що робить мене людиною. А ось ви... Ви глибоко, невиліковно хворі. Мені вас шкода.

Моє серце пропустило удар. Щось ішло не так. Це не було передбачено алгоритмом. Де страх? Де істерика?

Максим не став тягнути час. Він не чекав, поки на таймері залишиться десять секунд. Він навіть не подивився на мене вдруге. Він просто підніс тонке лезо до лівої сторони своєї шиї, туди, де пульсувала велика артерія.

— Не смій... — ледь чутно прошепотіла я.

Це була інстинктивна реакція. Мій ідеальний світ, моя бездоганна філософія, яку я вибудовувала роками на крові лицемірів, раптом почала розсипатися на друзки від спокійного погляду цього втомленого хлопця.

Якщо він зробить це — я програла. Моя теорія про те, що всі люди гнилі і продаються — брехня. А якщо це брехня... то хто тоді я? Просто божевільна серійна вбивця, яка шукала виправдання своєму садизму?

Максим заплющив очі і різко, з силою втиснув лезо у свою плоть.

— Ні! — мій крик розірвав тишу квартири.

Я кинулася вперед з такою швидкістю, на яку тільки було здатне моє тіло. Моя рука в чорній рукавичці врізалася в його зап'ястя рівно в ту мілісекунду, коли лезо прорізало шкіру і торкнулося стінки артерії.

Ніж вилетів із його рук, зі стуком вдарився об стіну і впав на підлогу.

З неглибокого порізу на його шиї тонкою цівкою потекла кров, але вона була темною, венозною. Артерію він не зачепив. Я встигла.

Я важко дихала, нависаючи над ним, стискаючи його праву руку у своїх долонях. Мене трясло. Мій мозок відмовлявся обробляти те, що щойно сталося.

Максим розплющив очі і з подивом подивився на мене.

— Чому ви мене зупинили? — тихо запитав він. — Час ще не вийшов.

Я відпустила його руку і позадкувала, наче обпеклася. На столі продовжував блимати таймер. 01:42...

Мої руки тремтіли. Вперше в житті я не знала, що робити далі.

— Бо там немає бомби, — мій голос зірвався, втративши весь свій крижаний метал. — Це муляж. Там ніколи не було вибухівки.

Максим довго дивився на мене. У його погляді не було ні ненависті, ні злості. Лише той самий важкий, гіркий жаль.