Розділ 18. Абсолютний нуль

Ейфорія від вбивства Віктора трималася рівно три дні. Я підчистила всі кінці, залягла на дно в новій, стерильній квартирі, орендованій за підробленими документами, і спостерігала за новинами.

Поліція так і не знайшла зв'язку між мертвою телевежею та панікою мера Бикова. Труп Віктора класифікували як кримінальні розбірки з минулого. Детектив Ілля метався містом, хапаючись за примари, але мій цифровий та фізичний сліди були випалені дощенту. Я знову стала привидом. Богинею, яка повернулася на свій невидимий Олімп.

Але замість спокою я відчувала свербіж. Віктор порушив чистоту мого експерименту. Він змусив мене грати в брудні ігри з політиками і вибухівкою. Це був масштаб, позбавлений інтимності. Мені потрібно було повернутися до витоків. До того моменту, коли лезо торкається шкіри, а очі жертви розширюються від усвідомлення своєї справжньої ціни.

Я шукала «абсолютний нуль». Людину без жодної темної плями. Святого. Я хотіла знайти того, хто здається вилитим із чистого світла, щоб довести самій собі: навіть світло продається, якщо правильно підібрати валюту.

Пошук тривав тиждень. Я зламувала бази даних лікарень, благодійних фондів та волонтерських організацій. Я відкидала тих, хто крав гуманітарку, тих, хто робив селфі з сиротами заради лайків, і тих, хто лікував людей заради хабарів.

І тоді я знайшла його.

Максим Коваленко. Двадцять вісім років. Фельдшер швидкої медичної допомоги.

Його досьє було настільки нудним і чистим, що викликало нудоту. Сирота. Після інтернатури відмовився від теплого місця у приватній клініці і пішов працювати на найважчу підстанцію в спальному районі. Працював на півтори ставки за копійки. Не пив, не мав боргів, не мав сторінок у соціальних мережах.

Але найголовніше — у нього була молодша сестра, Оля. Двадцять років. Діагноз: спінальна м'язова атрофія. Прикута до інвалідного візка. Усі зароблені гроші, кожну вільну хвилину Максим витрачав на її лікування та догляд. Він був її руками, ногами і єдиним сенсом життя.

Ідеальний матеріал для зламу.

Я почала стежити за ним. Я стояла в тіні біля під'їзду їхньої старої хрущовки і дивилася, як він, хитаючись від втоми після добової зміни, на руках заносить сестру по сходах на третій поверх, бо ліфта в будинку не було. Я бачила, як він купував дорогі імпортні ліки для неї, а собі брав найдешевшу локшину швидкого приготування.

Одного вечора я йшла за ним від підстанції. До нього підійшов безхатько і попросив дріб'язок. Максим зупинився. У нього в гаманці була лише одна купюра — решта з тих копійок, що він зняв у банкоматі. Він не відвернувся. Він мовчки віддав її волоцюзі, тепло посміхнувся і пішов додому пішки під холодним дощем, бо грошей на проїзд більше не було.

Це дратувало мене до зубовного скреготу. Його жертовність виглядала як ляпас моїй філософії. Він просто ще не знав своєї ціни.

У четвер вранці Максим заступив на чергову добову зміну. У мене було рівно двадцять чотири години на підготовку.

Я увійшла до їхньої квартири без шуму. Старий замок піддався за п'ять секунд. Усередині пахло ліками, чистотою і бідністю. Дешеві шпалери, старі меблі, але на стінах — яскраві малюнки Олі.

Дівчина спала у своїй кімнаті. Вона була блідою, тонкою, наче порцелянова лялька.

Я не стала її будити. Я працювала швидко і безшумно. Я закріпила під її ліжком імітацію вибухового пристрою. Це був муляж: трохи пластиліну, старий мобільний телефон, дроти і червоний світлодіод. Але для людини, яка не розбирається у вибухівці, він виглядав абсолютно смертоносно.

Потім я перейшла на кухню. Поставила по центру старий дерев'яний стілець. Зашторила вікна. Відключила стаціонарний телефон.

Я дістала з рюкзака свій улюблений жовтий канцелярський ніж і поклала його на кухонний стіл. Холодна сталь Віктора залишилася в минулому. Це був мій фірмовий знак. Це був аукціон.

Ніч тягнулася повільно. Я сиділа в темряві коридору, злившись із тінями, і слухала рівне дихання дівчини з сусідньої кімнати. Моє серце билося рівно. Я передчувала тріумф. Я хотіла побачити, як ця «свята» людина зламається, як інстинкт самозбереження зжере його любов до сестри. Усі продаються. Просто треба правильно поставити питання.

О 08:15 ранку в замку повернувся ключ.

Двері відчинилися. На порозі стояв Максим. Його очі були червоними від недосипу, куртка пропахла медикаментами і чужим болем. Він тихо зачинив за собою двері, намагаючись не розбудити сестру, роззувся і зняв куртку.

Він зробив крок на кухню.

Я вийшла з тіні і вдарила його електрошокером у шию.

Розряд прошив його тіло. Максим глухо зойкнув і обвалився на лінолеум. Його тіло затіпалося в короткій конвульсії, а потім обм'якло.

Я швидко підняла його, посадила на заздалегідь приготований стілець і міцно стягнула зап'ястя та щиколотки пластиковими стяжками. Він був беззахисним. Мій останній ідеальний лот.

Коли він прийшов до тями, перше, що він побачив — це мене. Я сиділа навпроти нього в чорному одязі, крутячи в пальцях канцелярський ніж. Лезо з тихим клацанням висувалося і ховалося назад у пластик.

Клік-клік.

— Доброго ранку, Максиме, — мій голос був ласкавим і безжальним. — Час зробити вашу останню ставку.