Розділ 14. Ілюзія вибору

Заміський закритий клуб «Едем» був саме таким місцем, де люди, які керували цим містом, ховалися від наслідків своїх рішень. Високі паркани, приватна охорона, глушилки для дронів і цілковита відсутність камер у VIP-зонах. Ідеальне місце для гріха. І, як виявилося, ідеальне місце для страти.

Я сиділа на задньому сидінні викраденого седана, припаркованого за кілька кварталів звідси, і вивчала матеріали з папки Віктора. Його розвідка була бездоганною. Коди від задніх воріт, графік патрулювання охорони, навіть план вентиляційних шахт. Це дратувало. Використовувати чужі дані — означало визнати свою залежність. Але зараз я мала грати за його правилами, щоб виграти час.

Я перевдяглася в чорний тактичний комбінезон, закріпила на стегні кобуру з «Глоком» і перевірила гостроту свого воронованого ножа. Канцелярський пластик залишився в минулому.

Проникнення зайняло рівно дванадцять хвилин. Я пройшла крізь сліпі зони камер, обійшла двох охоронців, які надто захопилися переглядом футболу в підсобці, і піднялася службовими сходами на третій поверх.

З-під дверей президентського люкса лунала приглушена ритмічна музика.

Я дістала з кишені універсальний магнітний ключ, який турботливо залишив мені Віктор, і провела ним по замку. Зелений вогник блимнув, і двері безшумно відчинилися.

У кімнаті тхнуло дорогим коньяком, потом і солодкуватим димом кальяну. На величезному шкіряному дивані розвалився Анатолій Биков — мер міста. Людина, чиї передвиборчі білборди кричали про чесність і турботу, зараз лежала у розстебнутій шовковій сорочці, з почервонілим обличчям і скляними очима. Поруч на скляному столику лежала рівна доріжка білого порошку, а біля його ніг сиділи дві налякані дівчини ескортної зовнішності.

Я увійшла до кімнати, зачинивши за собою двері на засув, і спокійно вимкнула аудіосистему. Ритм обірвався.

Биков повільно, з явним зусиллям підняв голову.

— Якого біса... Хто тебе впустив? Охорона! — його голос зірвався на хрип.

Дівчата верескнули, побачивши мій повністю чорний силует і маску, що приховувала обличчя.

— Геть звідси, — тихо, але з металом у голосі наказала я дівчатам. Вони не чекали повторення: схопили свої сукні і, ковзаючи босоніж по паркету, вилетіли в коридор.

Ми залишилися самі.

Биков спробував підвестися, його рука потягнулася до телефону на столі. Я подолала відстань між нами двома швидкими кроками, вдарила його черевиком по зап'ястю, притискаючи руку до скла, і приставила холодне лезо до його пульсуючої сонної артерії.

— Добрий вечір, пане мере, — прошепотіла я. — Час сплатити податки.

— Ти не розумієш, з ким зв'язалася, суко, — прошипів він, хоча його очі розширилися від тваринного страху. — Мої люди розірвуть тебе на шматки. Тобі потрібні гроші? Скільки?

Я зневажливо хмикнула.

— Твої брудні копійки мене не цікавлять. Мене цікавить твоя сутність. І вона коштує рівно п'ятдесят мільйонів доларів.

Я дістала планшет, який дав мені Віктор, і кинула його на живіт мера. На екрані транслювалося відео в реальному часі. Величезні металеві котли і труби. Це була Центральна ТЕЦ. Камера повільно наблизилася, показуючи масивний заряд промислової вибухівки, прикріплений до головного розподільчого вузла. На дисплеї заряду світився червоний таймер: 23:59:59.

— Що це за маячня? — зблід Биков.

— Це — тепло для шістдесяти відсотків твого міста, Анатолію. У тебе на офшорних рахунках на Кіпрі лежить вісімдесят мільйонів, вкрадених із бюджету. Завтра до опівночі ти переведеш п'ятдесят із них на офіційний рахунок муніципального фонду відбудови. Публічно. Під камери. Зізнаєшся, що це твоя особиста «пожертва» місту.

— Це політичне самогубство! Звідки в мене такі гроші офіційно?! Мене посадять! — закричав він, забувши про ніж біля горла.

— Якщо ти цього не зробиш, ТЕЦ злетить у повітря. Сотні тисяч людей залишаться без тепла в мінусову температуру. Будуть жертви. А одразу після вибуху преса отримає повне досьє про те, як саме ти розкрав гроші на модернізацію цієї самої ТЕЦ, — мій голос був спокійним і холодним, як лід. — Ти будеш не просто злодієм. Ти станеш убивцею свого міста.

Я натиснула лезом трохи сильніше. На комір його білої шовкової сорочки впала крапля крові.

— Вибір за тобою. Твої гроші і свобода, або життя тисяч плебеїв, яких ти так любиш у своїх промовах.

Поки Биков гіпервентилював, вирячившись на екран планшета з таймером, я зробила те, заради чого насправді сюди прийшла.

Віктор думав, що я буду лише його кур'єром. Але я була Оцінювачкою. Я дістала з кишені крихітний USB-перехоплювач і непомітно вставила його в роз'єм планшета Віктора, який лежав на Бикові. На моєму смарт-годиннику побігли зелені рядки коду. Я не просто показувала меру відео — я зламувала з'єднання.

Планшет приймав сигнал із вибухівкою. А отже, він підтримував постійний зв'язок із головним сервером Віктора. Тим самим сервером, який тримав програму «мертвої руки» з моїм справжнім ім'ям.

Синхронізація завершена. IP-адресу перехоплено.

Я ледь помітно посміхнулася під маскою, витягнула перехоплювач і сховала його назад у кишеню.

— Ти не можеш так вчинити... — скиглив мер. Від його нахабства не залишилося й сліду. Він був жалюгідним. Звичайний шматок м'яса, затиснутий у лещата чужої волі.

— Час пішов, Анатолію. Двадцять чотири години, — я відсторонилася від нього і забрала планшет. — До речі, не раджу викликати саперів. Якщо до заряду наблизиться хтось без потрібного коду, він здетонує миттєво.

Я розвернулася і попрямувала до виходу.

— Ти хвора! Ви всі хворі! — крикнув він мені вслід, обхопивши голову руками.

Я не стала відповідати. Я вийшла з кімнати, розчинилася в темних коридорах клубу і вже за кілька хвилин вдихала холодне нічне повітря на вулиці.

Перша ставка була зроблена. Віктор отримав свою виставу, а я отримала цифровий слід його схованки. Ляльковод навіть не підозрював, що нитки, за які він смикає, вже обмотуються навколо його власної шиї.