Розділ 12. Аукціонний дім

Я дивилася на чорний, мертвий екран ноутбука. У кімнаті стояла така тиша, що я чула, як кров пульсує в моїх скронях.

«Схованка Б. Досить передбачувано».

Він розтоптав мою ілюзію контролю. Знищив мій цифровий щит. Але він помилився в одному: він думав, що страх змусить мене здатися. Натомість страх розбудив у мені щось набагато давніше і небезпечніше за математичний розрахунок. Інстинкт хижака, загнаного в кут.

Я підвелася, відсунула розкладний диван і відірвала шматок старого лінолеуму. Під ним ховався невеликий металевий сейф, вмонтований у бетонну стяжку. Мій останній резерв, про який не було жодного цифрового запису. Жодних мереж, жодних камер. Тільки фізична реальність.

Я ввела механічний код. Усередині лежав тактичний пояс, матово-чорний пістолет Glock 19 зі спиляними серійними номерами, три споряджені магазини, глушник і справжній бойовий ніж із воронованої сталі. Жодних жовтих канцелярських іграшок. Канцелярські ножі — для філософських торгів із жалюгідними лицемірами. А це була війна.

«Там, де все почалося». Це не було складною загадкою. Існувало лише одне місце на землі, де народилася Оцінювачка. Старий заміський маєток мого батька.

Після авіакатастрофи та гучних судів будинок конфіскували за борги. Його кілька разів перепродавали, але ніхто так і не зміг там жити — місцева преса створила маєтку репутацію «проклятого». Останні п'ять років він стояв закинутий, потопаючи в хащах здичавілого саду, чекаючи на знесення.

Я витратила дві години, щоб дістатися туди. Я не використовувала таксі чи орендовані авто — я викрала старий непримітний седан із двору в сусідньому мікрорайоні.

Була третя година ночі, коли я заглушила двигун за пів кілометра від кованої брами маєтку. Почав накрапати дрібний, холодний дощ.

Я йшла пішки через лісосмугу, ступаючи абсолютно безшумно. Волога земля поглинала звуки моїх кроків. Коли я підійшла до високого паркану, то побачила, що важкі металеві ворота зірвані з петель і наполовину вгрузли в багнюку.

Величезний триповерховий будинок височів у темряві, наче труп гігантського звіра. Вікна першого поверху були забиті дошками, стіни вкрилися тріщинами і плющем. Тут більше не пахло дорогими парфумами моєї матері і кубинськими сигарами батька. Тут пахло гниллю і цвіллю.

Я не стала йти через парадний вхід. Я обійшла будинок з боку тераси і прослизнула через розбите вікно оранжереї.

Усередині було чорно, як у могилі. Я не вмикала ліхтарик, покладаючись на пам'ять і прилад нічного бачення, який натягнула на очі. Коридори мого дитинства здавалися вужчими. На підлозі валялося сміття, бите скло та залишки зітлілих меблів, які не змогли вивезти мародери.

Моя ціль знаходилася на другому поверсі, у східному крилі. Батьківський кабінет.

Я піднімалася широкими мармуровими сходами. Кожен крок — це спогад. Ось тут мати вдарила мене по обличчю за те, що я забруднила сукню перед приходом гостей. А тут Олена, моя гувернантка, ховала мене від п'яного гніву батька.

Я зняла пістолет із запобіжника.

Ось і вони. Високі дубові двері кабінету. Вони були прочинені. Звідти на темний коридор падала тонка смужка тьмяного, жовтого світла.

Він справді чекав на мене.

Я стала збоку від дверей, вирівняла дихання і різко штовхнула їх ногою, одночасно беручи кімнату на приціл.

— Ти запізнилася на двадцять хвилин, — пролунав спокійний, глибокий голос.

У центрі порожнього, обдертого кабінету, рівно на тому місці, де колись стояв масивний стіл мого батька, зараз знаходився один-єдиний предмет. Складаний туристичний стілець.

На ньому сидів чоловік.

Він не ховався в тінях і не носив масок. Поруч із ним на підлозі стояв потужний акумуляторний ліхтар, який освітлював його знизу вгору, створюючи різкі тіні на обличчі.

Йому було близько п'ятдесяти. Коротке сиве волосся, ідеально скроєний темний костюм, який виглядав абсурдно в цьому брудному приміщенні, і абсолютно спокійні, мертві очі. В його руках нічого не було, крім тієї самої золотої ручки. Він повільно прокручував її між пальцями.

Клік-клік. Клік-клік.

Я тримала його на мушці, цілячись прямо в перенісся. Моя рука навіть не здригнулася.

— Хто ти? — мій голос прозвучав крижаним металом.

Чоловік припинив клацати ручкою. Він подивився на мене, і на його губах з'явилася ледь помітна, поблажлива посмішка.

— Ти так довго вивчала батькові гріхи, але пропустила найголовніший, — він відкинувся на спинку стільця. — Твій батько купував людей. Але чи замислювалася ти коли-небудь, хто продавав йому ці душі? Хто знаходив йому Олену? Хто гарантував, що поліція закриє очі на його «розваги»? Хто збирав інформацію, щоб він міг шантажувати конкурентів?

Він повільно підвівся. Я напружила палець на спусковому гачку.

— Ані руш. Ще один крок, і твої мізки прикрасять ці обдерті стіни.

— Ти не вистрілиш, — спокійно відповів він. — Бо якщо мій пульс зупиниться, програма на моєму сервері автоматично відправить детективу Іллі папку. У ній — твоє справжнє ім'я, адреси твоїх схованок, номери швейцарських рахунків і записи з прихованих камер, які я встановив у будинку Віри Степної. Там чудово видно, як ти перерізаєш їй горло.

Мене наче вдарили під дих. Він знімав мої вбивства?

— Мене звати Віктор, — сказав він, зробивши крок уперед. — Я був тінню твого батька. Його архітектором. І я спостерігав за тобою всі ці роки. Твої маленькі експерименти... твої аукціони... Це було чарівно. Але ти граєш у пісочниці, дівчинко. Ти вбиваєш дрібних комах і думаєш, що вергаєш правосуддя.

Він розвів руки в сторони, наче запрошуючи мене оглянути ці руїни.

— Ти зневажаєш лицемірство? Ти хочеш побачити, чого насправді варті люди? Тоді кидай свій пістолет. Бо сьогодні я пропоную тобі зіграти у вищій лізі. Сьогодні лотом буде дещо набагато цінніше, ніж життя місцевих маргіналів чи благодійниць.