Розділ 9. Зустрічна ставка

Повертатися додому після вдалого «аукціону» — це особливий вид задоволення. Це схоже на повернення з театру після блискучої прем'єри, де ти водночас і головна актриса, і режисер, і єдиний критик.

Я відчинила важкі броньовані двері свого ідеального бункера на околиці міста, двічі повернула ключ, засунула титановий засув і з полегшенням видихнула. Тут я була в абсолютній безпеці. Моя фортеця. Моє стерильне чистилище, де не було місця чужому бруду, жалюгідним таємницям і людській слабкості.

Наступного ранку я прокинулася у чудовому настрої. Прийнявши контрастний душ, я заварила собі подвійний еспресо і сіла на м'який диван у вітальні, увімкнувши новини.

Місто стояло на вухах.

На екрані з'явився вже знайомий мені детектив Ілля. Він стояв на тлі управління поліції, оточений десятками мікрофонів. Його темні кола під очима стали ще глибшими, а різкі риси обличчя видавали крайню напругу.

— Поліція підтверджує, що вчора ввечері була знайдена мертвою голова благодійного фонду Віра Степна, — його голос звучав сухо і стримано. — Ми також підтверджуємо зв'язок цього злочину з убивством Артура Завадського та ще одного місцевого мешканця кількома днями раніше. Це серія.

Журналісти вибухнули криками.

— Це маніяк? Чому вбиті такі різні люди? Що означають речі, які він залишає на місці злочину?!

Ілля подивився прямо в камеру. На секунду мені здалося, що він дивиться крізь екран телевізора прямо на мене.

— Злочинець грає в гру. Він залишає предмети, які руйнують будь-який логічний профіль. У квартирі маргінала — коробку від кубинських сигар. У будинку благодійниці — дешеву крадену магнітолу. Ми маємо справу не з класичним месником. Ця людина... вона щось нам доводить. І ми її знайдемо.

Я задоволено посміхнулася, зробивши ковток гарячої кави. Ти дуже розумний хлопчик, Іллє. Але ти шукаєш логіку там, де є лише холодний розрахунок і перевірка гіпотези. Тобі ніколи мене не знайти, бо для цього треба мислити як я. А ти — по інший бік моралі.

Я вимкнула телевізор і потягнулася. Час було сідати за ноутбук і підшукувати наступний лот. Можливо, когось із представників богеми? Відомого художника чи письменника, який продає свої принципи за гранти?

Я підійшла до кухонного острова, щоб поставити порожню чашку. І раптом завмерла.

Усередині мене щось обірвалося. Інстинкти, вигострені роками життя в тіні, закричали про небезпеку. Повітря у квартирі було... іншим.

Я повільно опустила погляд на ідеально чисту стільницю з чорного мармуру.

Поруч із моїм ноутбуком, який я завжди залишала закритим і вирівняним паралельно до краю столу, лежав предмет. Дрібниця, якої там не було і не могло бути, коли я лягала спати.

Це була ручка.

Важка, блискуча ручка із золотим пером і гравіюванням відомого швейцарського бренду. Точно така сама ручка, якою мій батько виписував чек гувернантці Олені в ніч, коли зламав її життя.

Мене кинуло в холодний піт. Я рефлекторно відступила на крок, рука миттєво ковзнула до кишені халата, де завжди лежав складаний ніж. Серце билося так сильно, що відлунювало у вухах.

Мій бункер. Моя непробивна фортеця зі складною сигналізацією, прихованими камерами та потрійними замками. Хтось був тут. Хтось обійшов усі системи безпеки, увійшов до моєї ідеально чистої квартири, поки я спала, і залишив це.

Тремтячими руками я обережно підняла ручку за кінчик, щоб не залишити своїх відбитків. Під нею виявився невеликий, ідеально білий аркуш цупкого паперу.

На ньому було написано лише одне речення. Чорним, бездоганним каліграфічним почерком:

«У кожного є своя ціна. Яка твоя, Оцінювачко?»

Я перестала дихати.

«Оцінювачка». Цим словом я називала себе лише подумки. Я ніколи, нікому не вимовляла його вголос. Жодної зачіпки. Жодного сліду.

Але хтось не просто дізнався, хто я. Хтось знав мою історію, мій мотив і моє минуле, про яке я сама намагалася забути. І найстрашніше — цей «хтось» щойно продемонстрував, що може вбити мене в моєму власному ліжку в будь-яку секунду.

З мисливця я щойно перетворилася на мішень.