Розділ 8. Синдром святої

Знайти людину в «білому пальті» виявилося найпростішим завданням. Вони самі лізуть на п'єдестал, голосно заявляючи про свою моральну вищість на кожному кроці. Їхні профілі в соцмережах переповнені цитатами про доброту, фотографіями з притулків для тварин та звітами про благодійні збори.

Моєю ідеальною кандидатурою стала Віра.

Вірі було сорок два. Вона керувала відомим у місті благодійним фондом «Надія для малюків». Усі місцеві канали хоча б раз знімали сюжети про цю «святу жінку», яка присвятила життя порятунку тяжкохворих дітей. У неї була м'яка, всерозуміюча посмішка, тихий голос і очі мучениці. Вона одягалася скромно, але зі смаком — класичний середній клас, який зневажає вульгарну розкіш олігархів і водночас гидує смородом вулиці.

Я витратила три дні на вивчення її життя. Віра жила в затишному таунхаусі в тихому передмісті. Жодної охорони, лише декоративний парканчик і камери на вході, які я відключила за допомогою простої глушилки з даркнету.

Коли я проникла до її будинку через задні двері-терасу, там пахло лавандою і дорогою випічкою. На стінах висіли подяки в рамочках і дитячі малюнки з написом «Тьоті Вірі за життя». Ідеальна декорація для моєї вистави.

Віра сиділа у вітальні. Після важкого дня порятунку світу вона дозволила собі розслабитися: в одній руці келих дорогого червоного вина, в іншій — телефон, де вона гортала стрічку новин.

— Гарний вечір для благодійності, чи не так? — мій голос розрізав тишу кімнати.

Віра різко підскочила, розливши вино на свій бежевий кашеміровий светр. Вона обернулася. Я не була в образі безхатька — на мені був чорний одяг, рукавички і медична маска, що приховувала нижню частину обличчя. У руці вже звично блищав жовтий канцелярський ніж.

— Хто ви?! Як ви сюди... — її голос затремтів, але вона швидко спробувала опанувати себе. — Якщо вам потрібні гроші, беріть гаманець. Він у сумці в коридорі. Там є готівка.

Вона говорила так, ніби заспокоювала нерозумну дитину. Цей її поблажливий, професійно-милосердний тон дратував мене більше, ніж акуляча пиха Завадського.

— Мені не потрібен ваш гаманець, Віро. Сядьте, — я зробила кроки уперед і приставила лезо до її шиї. Келих випав з її рук і розбився об паркет.

Вона важко опустилася на крісло, її очі розширилися від страху.

— Ви не розумієте, що робите, — прошепотіла вона. — Я допомагаю дітям. Я потрібна їм. Якщо ви мене вб'єте, хто про них подбає? Бог вам цього не простить.

Я тихо розсміялася.

— Бог сьогодні взяв вихідний. А ми тут, щоб провести невеликий аукціон. Я знаю, що сьогодні вранці ваш фонд закрив великий збір. Три мільйони гривень на операцію маленькому хлопчику. Як його звати? Дениско, здається?

Віра зблідла так, що стала схожою на привид.

— Звідки ви... Ні. Навіть не думайте. Ці гроші на рахунку фонду. Я не маю права... Це життя дитини!

— О, я знаю, що це життя дитини, — я дістала з рюкзака її ж робочий ноутбук, який прихопила зі столу в кабінеті, і поклала їй на коліна. — Відкривайте банківський клієнт.

Вона замотала головою, сльози потекли по її щоках.

— Ні! Я не буду цього робити! Ви чудовисько! Вбийте мене, але я не вкраду гроші в дитини, яка помирає!

Яка чудова промова. Якби тут були камери, вона б отримала «Оскар». Але я знала, як працює людська природа.

— Давайте прояснимо правила торгів, Віро, — я нахилилася до її вуха, ледве торкаючись лезом її шкіри. — Ви переказуєте усі три мільйони на цей анонімний криптогаманець. Це рахунок безповоротний, його неможливо відстежити. Гроші зникнуть назавжди. Твоя репутація святої буде знищена — всі вирішать, що ви вкрали пожертви і втекли. Дениско не отримає своє серце. Але ви... ви вийдете із цього будинку живою. Зможете змінити ім'я, почати все з нуля. Ви дихатимете.

Вона ридала.

— Я не можу... Я свята людина... Я стільки добра зробила...

— У вас десять секунд, Віро. Або ви переказуєш гроші і руйнуєте свою "святість", або я перерізаю вам горло прямо зараз, і Дениско отримує свої гроші завтра. Що для вас важливіше: ваше життя чи життя тієї дитини, про яку ви так гарно плакали в телевізорі? Десять. Дев'ять...

Вона тряслася в істериці. Її пальці зависли над клавіатурою.

— Вісім... Сім... — я натиснула ножем трохи сильніше. На її шиї виступила маленька крапелька крові.

Біль завжди працює безвідмовно. Моральні принципи розсипаються в пил, коли лезо торкається плоті.

На рахунку «п'ять» Віра зі схлипом ввела пароль. Її руки швидко, майже професійно, вбивали цифри криптогаманця, який я написала їй на папірці. Її очі бігали по екрану.

— Сума: три мільйони, — прохрипіла вона. — Підтвердити.

Екран моргнув зеленим написом: «Транзакцію успішно виконано».

Я подивилася на неї. Вона сиділа, втиснувшись у крісло, зруйнована, жалюгідна, порожня. Її святе білосніжне пальто щойно вкрилося брудом найгіршого ґатунку. Вона власноруч вбила дитину, щоб врятувати свою шкіру.

— Я... я зробила це, — прошепотіла вона, не піднімаючи очей. — Ви обіцяли мене відпустити.

— Я обіцяла прийняти вашу ставку, Віро, — спокійно сказала я. — Але ваш лот виявився таким же гнилим, як і всі інші. Ви нічим не краща за інвестиційного банкіра чи дрібного наркомана. Ви просто носили гарнішу маску.

Я зробила свій фірмовий, точний рух.

Віра впала на пухнастий килим. Я стояла і дивилася, як червоне вино на підлозі повільно змішується з її кров'ю. Я не відчувала ані радості, ані жалю. Лише холодне підтвердження своєї гіпотези. Люди — це просто товар. І коли настає час платити за власне виживання, вони завжди віддають найдорожче.

Я підняла з підлоги її ноутбук. Екран усе ще світився зеленим повідомленням про успішну транзакцію.

Звісно, я не збиралася залишати гроші на тому анонімному криптогаманці. Я вбивця, а не мародер, і життя якогось Дениска ніколи не було моєю справжньою метою. Це був лише інструмент. Тест, який Віра з тріском провалила.