Розділ 6. Ціна бідності

«Час спуститися на саме дно», — подумала я, дивлячись на безхатька біля сміттєвих баків.

Але не сьогодні. І точно не зараз.

Грати роль жалюгідної, забитої маргіналки у відділку поліції — це пекельно виснажлива праця. У мене боліла спина від постійної сутулості, шкіра свербіла від того брудного лахміття, а в носі досі стояв сморід дешевого тютюну та міліцейського поту. Тож я розвернулася і пішла додому. Мені терміново потрібно було повернути собі себе.

Моя квартира на околиці виглядала як притон лише ззовні та в коридорі, куди міг зазирнути випадковий сусід. Але всередині, за важкими подвійними дверима, це був мій особистий, ідеально чистий бункер.

Перше, що я зробила, переступивши поріг — скинула з себе смердючу куртку прямо на підлогу і пішла у ванну. Гаряча вода приємно обпікала шкіру, змиваючи сірий попіл із волосся, бруд із-під нігтів і залишки чужого напруження. Я стояла під струменями душу і з насолодою спостерігала, як каламутна вода стікає в злив. Вийшовши, я загорнулася в пухнастий білий халат, дістала з холодильника заздалегідь замовлені продукти і кинула на сковорідку ідеальний шматок яловичини.

Я сіла за стіл, увімкнула на планшеті якийсь рандомний розважальний ролик на YouTube (щось про реставрацію старих меблів — це чудово заспокоює нерви) і з апетитом їла стейк. Я була звичайною людиною, яка просто повернулася з важкої «роботи». І моя робота вимагала наступного кроку.

Через два дні я була готова.

Я не стала обирати того безхатька від супермаркету. Він був надто простим, у нього не було нічого, що можна було б покласти на стіл торгів. Мені потрібен був хтось ниций, але з ілюзією власної значущості. Хтось на кшталт Кості.

Костя жив у моєму ж будинку, двома поверхами нижче. Класичний паразит соціального дна: дрібний шахрай, який промишляв крадіжками автомагнітол, продавав підліткам дешеву дурман-траву і регулярно бив свою співмешканку. Він вважав себе «вовком» цих нетрів. Минулого тижня я бачила, як він вирвав сумку з продуктами у старенької сусідки просто на сходах. Ідеальний лот.

Того вечора я не стала одягати свій «бомж-камуфляж». Я одяглася у все чорне, обтисле і зручне. Я спустилася сходами і безшумно відчинила двері його квартири — замок там був такою ж формальністю, як і совість власника.

Усередині смерділо перегаром, немитим тілом і скислим борщем. Костя сидів на продавленому дивані, дивився якийсь тупий серіал по розбитому телевізору і пив пиво просто з пляшки.

Я підійшла ззаду і різко накинула йому на шию товстий нейлоновий шнур.

Він захрипів, випустив пляшку, яка з бульканням покотилася по брудній підлозі, і почав хапати повітря руками. Я перекрила кисень рівно настільки, щоб він зрозумів, хто тут головний. Коли його обличчя почало синіти, я послабила хватку і приставила до його скроні холодне дуло пневматичного пістолета (це була іграшка, але в темряві він цього не знав).

— Тихо, Костю, — прошепотіла я йому на вухо. — Один зайвий рух, і твої мізки прикрасять ці чудові шпалери з квіточками.

Він завмер, важко дихаючи. Весь його вуличний гонор випарувався за секунду.

— Хто ти? Що треба? Грошей немає... я порожній, клянусь! — його голос тремтів, зриваючись на писк.

— Я знаю, що ти порожній, — я обійшла диван і стала перед ним. — Мене не цікавлять твої копійки. Ми тут, щоб провести торги. За твоє життя.

Він витріщився на мене.

— Які торги? Ти хвора? Забирай магнітоли! Он там, у шафі, дві штуки лежать. Нові майже! Забирай і йди!

Я презирливо скривилася.

— Артур Завадський пропонував мені мільйон доларів і діаманти. А ти пропонуєш мені крадені магнітоли? Ти мене ображаєш, Костю.

Він, звісно, не зрозумів, хто такий Завадський, але мій крижаний тон змусив його втиснутися в диван.

— Що... що ти хочеш? — проскиглив він.

— У тебе є напарник. Сивий. Ви разом обчищаєте машини на районі. Я знаю, що Сивий зараз ховається від місцевих бандюків, бо заборгував їм серйозну суму.

Костя зблід ще сильніше.

— Звідки ти...

— Бери телефон, — наказала я, кидаючи йому на коліна його ж дешевий смартфон із розбитим екраном. — Дзвони Сивому. Скажи, що в тебе є гроші, щоб йому допомогти. Признач йому зустріч у закинутих гаражах за півгодини. А потім я відправлю повідомлення з твого телефону тим самим бандюкам, щоб вони прийшли туди ж.

Костя дивився на мене з жахом.

— Ти змушуєш мене здати брата? Вони ж його вб'ють! Вони його на шматки поріжуть! Ми з ним з дитинства...

— Це твоя ставка, Костю. Твій єдиний друг в обмін на твоє нікчемне життя. Час пішов. Десять секунд. Дев'ять...

Я спостерігала за його обличчям. Там не було моральної боротьби. Там був лише тваринний страх за власну шкуру. На сьомій секунді він схопив телефон і набрав номер.

— Алло, Сивий? Брат, це я. Слухай, я тут бабки намутив... Так, багато. Підтягуйся до гаражів. Я чекаю.

Він скинув виклик і подивився на мене очима побитого пса. Потім сам, тремтячими пальцями, набрав повідомлення місцевому авторитету з адресою Сивого і натиснув «Відправити».

Він продав найближчу людину навіть легше і швидше, ніж Завадський порізав свою картину.

— Я все зробив, — прошепотів Костя. — Я віддав його. Тепер я вільний? Ти ж обіцяла!

Я подивилася на цього хробака. У нього не було мільйонів, не було статусу. Але він чіплявся за своє брудне, безглузде життя з такою ж жалюгідною силою, як і банкір. Рівень доходу не мав жодного значення — душа у них обох коштувала нуль.

— Я обіцяла прийняти ставку, — спокійно сказала я. — Але твій лот виявився бракованим.

Я вихопила з кишені свій канцелярський ніж. Один точний рух — цього разу не по полотну 17 століття, а по його горлу. Костя захрипів, схопився руками за шию, і його темна кров залила старий, протертий диван.

Перед тим, як піти, я витягла з кишені порожню дерев'яну коробку від найдорожчих кубинських сигар. Я забрала її з кабінету Завадського. Я акуратно поставила її на стіл Кості, поруч із порожньою пластиковою пляшкою з-під дешевого пива. Дрібна, абсурдна деталь.