Розділ 5. Сліпі поводирі

Новини про смерть Артура Завадського вибухнули наступного ранку, заповнивши всі екрани, радіостанції та перші шпальти газет. Журналісти захлиналися від захвату, смакуючи криваві деталі: «Жорстоке вбивство в елітному пентхаусі!», «Кінець імперії Завадського!», «Безцінна картина перетворена на шмаття!».

Я сиділа на лавці в парку, жувала пиріжок і дивилася на величезний плазмовий екран торгового центру, де крутили екстрений випуск новин. Мій шедевр оцінили. Але мені було недостатньо просто дивитися телевізор. Я хотіла почути, що кажуть ті, хто бачив мою роботу зблизька. Мені потрібен був квиток у перший ряд — просто до кабінетів слідчих.

Отримати його було простіше простого.

Почався дрібний, мрячний дощ. Я підійшла до вуличного лотка з парасольками, дочекалася, поки продавець відвернеться, щоб дати здачу іншому покупцеві, і демонстративно, максимально незграбно потягнула найяскравішу, найогиднішу рожеву парасолю.

Продавець загорлав, схопив мене за комір старої куртки. Я навіть не пручалася. Я занила, як побитий собака, благаючи відпустити, але за п'ять хвилин мене вже пакували в патрульну машину.

І ось я знову тут. Центральний відділок поліції. Запах мокрої вовни, дешевого тонера для принтера, застарілого поту і страху.

Мене посадили на дерев'яну лаву в коридорі, прикувавши одну руку кайданками до металевої труби, щоб я «не втекла з краденим майном». Це було ідеальне місце. Прямо навпроти мене знаходився скляний кабінет, де вирував справжній вулик. Двері були прочинені, і я чула кожне слово.

— Це не пограбування, чорт забирай! — гримнув сивий детектив у пом'ятому піджаку, кидаючи на стіл папку з фотографіями. — Сейф відкритий! Там понад мільйон готівкою, цацкі його дружини на суму річного бюджету невеликої країни. Вбивця не взяв ні копійки!

— Може, його злякали? — обережно припустив інший, молодший.

— Хто? Привид? Охорона приїхала через півгодини після хибного виклику про замінування. Вбивця мав достатньо часу, щоб винести весь пентхаус! Але він натомість змусив Завадського — або зробив це сам — порізати картину за вісім мільйонів!

Я сиділа, згорбившись, і старанно чухала шию, роблячи вигляд, що мене цікавить лише власна сверблячка. А всередині я просто розквітала. Вони були такі сліпі. Такі передбачувані у своїй примітивній логіці.

— Це послання, — подав голос третій чоловік. Він сидів у кутку кабінету і крутив у руках олівець. Він був молодим, з різкими рисами обличчя і темними колами під очима. На його бейджі, коли він проходив повз мене раніше, я помітила ім'я: Ілля. — Подивіться на характер руйнувань. Знищені лише статусні речі. Антикваріат, мистецтво. Але дешевий пластиковий телефон у смітнику біля воріт, з якого дзвонили... Вбивця зневажає багатство. Це або фанатик-марксист, або хтось, кого Завадський знищив фінансово. Ми шукаємо інтелектуала. Когось ідейного.

«Інтелектуала. Ідейного», — подумки повторила я, ледь стримуючи сміх.

У цей момент Ілля підвівся, взяв кілька фотографій з місця злочину і вийшов у коридор, прямуючи до кавомашини. Одне з фото вислизнуло з його рук і впало прямо біля моїх стоптаних кросівок.

Я опустила погляд. На глянцевому папері був зображений мій аукціон. Завадський у калюжі власної крові на тлі пошматованого полотна.

Ілля нахилився, щоб підняти знімок. Його очі на секунду зустрілися з моїми. Він побачив перед собою жалюгідну істоту. Моє волосся звисало брудними пасмами, з носа текло, а погляд був порожнім і тупим.

— Вибач, — тихо сказав він, забираючи фотографію. Він дістав з кишені паперову серветку і простягнув мені. — Витри ніс.

— Дякую, дядечку міліціонер, — прошамкала я, незграбно вихоплюючи серветку. — А мене скоро відпустять? Я їсти хочу.

Ілля важко зітхнув, дивлячись на мене з сумішшю жалю і відрази.

— Сержанте! — гукнув він чергового. — Оформляйте цю дівчину за дрібне хуліганство і випускайте. Не робіть з відділку нічліжку для безхатьків.

Він розвернувся і пішов назад у свій скляний кабінет, до колег, які продовжували малювати психологічний портрет «геніального месника-інтелектуала». Він щойно стояв за півметра від монстра, якого шукав, і запропонував йому витерти ніс.

Коли мене нарешті випустили, я вийшла на холодне повітря і вдихнула на повні груди. Дощ уже закінчився.

Поліція потрапила в мою пастку. Вони створили шаблон: вбивця — це борець із класовою нерівністю, який карає багатіїв. Вони зараз почнуть перевіряти всіх активістів, звільнених партнерів Завадського, ображених інвесторів. Вони будуть шукати логіку там, де її немає.

Але якщо я вб'ю ще одного мільйонера, я підтверджу їхню теорію. Я стану частиною їхнього сценарію, а я цього категорично не хотіла. Я — Оцінювач. А справжній оцінювач має знати ринкову вартість будь-якого товару. Від елітного до найдешевшого непотребу.

Я зупинилася біля сміттєвих баків за супермаркетом. Там, серед гнилих овочів і картону, порпався чоловік у подертому пальті. Він лаявся сам до себе, відганяючи бродячого пса від надкушеного гамбургера.

Я довго дивилася на нього.

Артур Завадський з його мільйонами виявився жалюгідним слабаком, коли справа дійшла до виживання. Але як щодо тих, у кого немає нічого? Чи чіплятимуться вони за своє нікчемне, брудне життя так само сильно? Чи є різниця у смаку відчаю в пентхаусі та на смітнику?

Моя наступна ставка мала розірвати шаблон поліції на шматки. Наступний лот мав бути таким дешевим, щоб його смерть не мала жодного сенсу для суспільства. Час спуститися на саме дно.