Розділ 4. Ілюзія достатку

Проникнути в пентхаус Артура Завадського виявилося до смішного просто. Багатії часто думають, що високі паркани, розумні системи безпеки та броньовані двері роблять їх невразливими. Вони забувають про людський фактор. Наприклад, про прибиральницю з хворою спиною, яка завжди залишає чорний хід до підвалу трохи прочиненим, щоб швидше виносити важкі пакети зі сміттям. Мої навички дрібної квартирної крадійки дозволили мені пройти повз охорону як привид.

Я чекала на нього в його ж кабінеті, сховавшись у глибокому шкіряному кріслі, яке пахло дорогими сигарами і владою. Кімната була справжнім музеєм марнославства: картини епохи Відродження, рідкісні статуетки, антикварні меблі. На моєму тлі — у брудних кросівках, запраних джинсах і темному худі — це виглядало як жорстокий жарт.

Близько другої ночі почувся звук ліфта. Артур увійшов до кабінету, знімаючи на ходу краватку. Він підійшов до міні-бару, налив собі віскі. Його рухи були повільними, самовпевненими. Людина, яка володіє світом.

— Важкий день, Артуре? — мій голос у повній тиші пролунав як постріл.

Він здригнувся, склянка ледь не випала з його рук. Він різко обернувся, і світло нічної лампи вихопило мій силует. Я повільно підвелася. В моїй правій руці тьмяно блиснув звичайний канцелярський ніж — дешевий, із жовтою пластиковою ручкою.

Спочатку в його очах був шок, але він миттєво змінився на роздратування і лють. Він подивився на моє лахміття і зробив висновок: до нього залізла міська божевільна.

— Ти хто в біса така? — його голос був крижаним і владним, ні краплі страху. Він зробив крок назад до свого масивного дубового столу, повільно опускаючи руку під стільницю. — Слухай сюди, дрантя. На столі лежить годинник, він коштує п'ятдесят тисяч доларів. Бери його і забирайся...

— Можеш тиснути скільки завгодно, — спокійно перебила я його, кидаючи йому під ноги перерізаний шматок товстого чорного кабелю. — Тривожна кнопка мертва. Я перерізала її годину тому. Як і Wi-Fi роутер, що відповідає за камери в цій кімнаті.

Артур завмер. Його рука під столом стиснулася в кулак.

— А твоя хвалена нічна охорона внизу, — продовжила я з посмішкою, — зараз бігає по паркінгу, шукаючи вибухівку. Я залишила в сміттєвому баці біля воріт дешевий телефон із таймером, що голосно тікає, і подзвонила з таксофона. У нас є щонайменше п'ятнадцять хвилин абсолютної приватності.

Він зрозумів, що це не жарт. Але він був альфа-самцем. Він був більшим, сильнішим і звик перемагати.

Зі звіриним риком Артур схопив зі столу важку бронзову статуетку і кинувся на мене. Він бив напевно, цілячись мені в голову. Але він був незграбним, важким від віскі і впевненим, що я злякаюся. А я виросла на вулицях, де страх означає смерть.

Я різко пірнула під його руку. Бронза просвистіла над моїм вухом. У ту ж секунду я зробила швидкий, вивірений рух канцелярським ножем по його зап'ястю.

Артур зашипів. Статуетка з гуркотом впала на паркет. Він відсахнувся, затискаючи порізану руку, з якої на дорогий перський килим крапала кров.

— Сядь, — мій голос став металевим. Я підійшла ближче, лезо ножа зловісно клацнуло, висуваючись ще на сантиметр. — Наступний поріз буде на шиї.

Ось тоді зник інвестиційний банкір. Замість нього переді мною опинився переляканий до смерті, поранений чоловік. Він важко опустився на підлогу біля столу, притискаючи закривавлену руку до грудей. Його акулячі очі нарешті наповнилися тваринним жахом.

— Що тобі треба? — прохрипів він. — Сейф за картиною. Код: 45-89-12. Там мільйон готівкою, діаманти... Бери все! Тільки йди геть, я стікаю кров'ю!

Я засміялася. Щиро, тихо і дзвінко.

— Твій мільйон — це просто брудний папір, Артуре. Я тут, щоб провести аукціон. І лот — це ти. Твоє дихання. Твій завтрашній ранок. Що ти готовий віддати за них?

Він зблід.

— Я ж сказав, забирай усе з сейфа! Я переведу тобі ще грошей! Скільки ти хочеш?!

— Мені не потрібні гроші. Мені потрібен ти. Справжній.

Я кивнула на стіну ліворуч. Там висіло полотно — оригінал фламандського майстра 17 століття. Я знала з його інтерв'ю, що він полював за цією картиною п'ять років і пишався нею більше, ніж власними дітьми.

Я дістала з кишені другий канцелярський ніж і кинула його йому під ноги.

— Підніми. Підійди до картини і поріж її. На шматки. Знищ те, що робить тебе тим, ким ти є. Доведи мені, що ти готовий позбутися своєї величі заради власної шкури.

— Ні... ти не розумієш, це ж... це історія, це безцінно... — він дивився на мене, як на диявола.

— У тебе десять секунд, Артуре. Або картина, або твоя сонна артерія.

Артур подивився на ніж, що лежав у калюжі його власної крові. Потім на мене. В його очах спалахнула остання, божевільна надія загоненого в кут звіра. Він різко, незважаючи на біль у порізаному зап'ясті, схопив ніж з підлоги і кинувся на мене.

Це був удар відчаю. Крик пораненого самолюбства. Він не цілився, він просто хотів убити джерело свого приниження.

Але я чекала на це. Я хотіла, щоб він спробував. Щоб він зрозумів, що його «сила» — це така ж ілюзія, як і його багатство.

Я перехопила його руку з ножем. Його порізане зап'ястя було слабким, а долоня слизькою від крові. Один різкий рух, больовий прийом, і я змусила його випустити ніж. Він скрикнув від болю і знову впав на коліна.

Я підняла його ніж і приставила до його іншої, ще цілої руки.

— Спроба зарахована, Артуре, — прошепотіла я йому на вухо. — Але на моєму аукціоні ставки підвищуються. Тепер ти не просто поріжеш картину. Ти зробиш це тією рукою, яку я зараз поріжу, якщо ти не встанеш. У тебе три секунди. Один...

Це зламало його остаточно. Він зрозумів, що фізично я сильніша, швидша і набагато жорстокіша. Його его, яке штовхнуло його на напад, розсипалося.

Він, хитаючись, підвівся. Його здорову руку трясло, коли він підняв пластиковий різак. Він підійшов до полотна, закрив очі і зробив перший надріз. Гучний тріск старого полотна розірвав тишу кімнати. Артур схлипнув, як дитина. Потім ще один надріз. І ще. Він шматував шедевр мистецтва, розмазуючи сльози і піт по обличчю.