Розділ 3. Мистецтво бути ніким

Ви знаєте, як стати невидимкою?

Для цього не потрібні магічні мантії чи суперздібності з коміксів. Рецепт набагато простіший і огидніший. Достатньо перестати мити голову хоча б тиждень. Одягнути завелику, запрану куртку сумнівного кольору, яка пахне вогкістю і старим тютюном. Навчитись сутулитися так, ніби несеш на плечах мішок із камінням, і дивитися людям не в очі, а кудись на рівень їхніх черевиків.

Суспільство влаштоване геніально: воно автоматично відфільтровує те, що йому неприємно бачити. Люди відводять погляд, пришвидшують крок, інстинктивно притискають до себе сумки. Соціальна відраза — це найкращий камуфляж у світі. Коли ти виглядаєш як сміття, ніхто не чекає від тебе геніальності.

Після тієї ночі на шосе з Віктором мій світ змінився. Я скуштувала владу, і цей смак виявився п'янким, як найдорожче вино, яке так любила пити моя лицемірна матір. Але я розуміла: аварія була лише щасливим збігом обставин. Я була стерв'ятником, який знайшов падло. А я хотіла бути хижаком. Я хотіла сама обирати здобич, сама будувати пастку і сама призначати час аукціону.

Проте, щоб стати ідеальним мисливцем, мені потрібне було ідеальне алібі.

Того вівторка я зайшла до дешевого мережевого супермаркету на околиці. Я довго вешталася між рядами, човгаючи стоптаними кросівками. Нарешті, переконавшись, що охоронець дивиться просто на мене через дзеркало під стелею, я незграбно засунула банку найдешевших шпротів у внутрішню кишеню куртки.

— Ану стій, курво! — важка рука охоронця лягла мені на плече ще до того, як я дійшла до каси.

Я зіграла свою роль бездоганно. Я затремтіла, втиснула голову в плечі і почала белькотіти щось незв'язне про те, що не їла два дні. Мене затягли в підсобку, викликали патруль. Я пустила скупу, брудну сльозу, розмазавши її по щоці.

Через годину я вже сиділа на жорсткій дерев'яній лаві у районному відділку поліції. Навколо вирувало життя: пахло дешевим розчинним кавовим напоєм, потом, сечею та пилом. Поруч якийсь п'яниця матюкався на стіну, а за столом навпроти сержант з втомленим обличчям монотонно стукав по клавіатурі.

— Знову ти, — зітхнув черговий, кидаючи на стіл мій протокол. — Тобі що, медом тут помазано?

Я лише сильніше згорбилася і шморгнула носом. Якийсь молодий патрульний, проходячи повз, скривився і поставив поруч зі мною пластиковий стаканчик з гарячою водою, в якій плавав пакетик найдешевшого чаю. «Пий, нещастя», — кинув він.

Я обхопила стаканчик брудними пальцями і зробила ковток. Це було огидно, але я ледь стримувала посмішку. Я сиділа в самому серці правоохоронної системи. Я була в їхній базі даних. Я мала ім'я, адресу зйомної халупи і чіткий профіль: «Дрібна крадійка, схильна до бродяжництва, соціально деградована».

Двоє детективів у м'ятих сорочках зупинилися за кілька метрів від мене біля кулера з водою. Вони обговорювали серію пограбувань елітних квартир у центрі.

— Це професіонали, — казав один, сьорбаючи воду. — Працюють чисто, відключають сигналізацію за дві хвилини. Тут мізки потрібні.

Він подивився просто на мене. Його погляд ковзнув по моєму запраному светру, по розпатланому волоссю, і миттєво повернувся до колеги. В його очах я була порожнім місцем. Плямою на шпалерах. Фізично я була присутня, але в його реальності мене не існувало. Жоден нейрон у його мозку ніколи не зміг би побудувати місток між «геніальним злочином» і «цією маргіналкою з банкою крадених шпротів».

Це було геніально. Моя ілюзія працювала як швейцарський годинник. Чим частіше я потрапляла їм на очі з дрібними, смішними правопорушеннями, тим міцнішим ставав мій імунітет. Вони самі виписали мені індульгенцію на велику гру.

Повернувшись пізно ввечері до своєї квартири, де шпалери звисали зі стін сумними клаптями, я дістала з-під хисткої модрини підлоги свій єдиний цінний скарб. Це був новенький, дорогий ноутбук, куплений за готівку через підставних осіб. Єдина річ з мого «минулого» життя, яку я собі дозволила.

Я відкрила його, і блакитне світло екрана освітила моє обличчя. Віктор був розминкою. Він належав до середнього класу, він тремтів за свій кредитний автомобіль і свою жалюгідну кар'єру. Це було надто просто.

Щоб справді перевірити свою теорію, мені потрібно було піднятися на саму вершину харчового ланцюга. Мені потрібен був хтось із того світу, який я так ненавиділа і з якого втекла. Хтось багатий, пихатий, впевнений, що за гроші можна купити не лише правосуддя, а й саму смерть. Хтось, хто ніколи в житті не помітив би таку, як я, на вулиці.

Я відкрила сторінку місцевого світського хронікера. Фотографії з благодійних вечорів, закритих вечірок, аукціонів мистецтва. Усміхнені обличчя, пластикові емоції, мільйони доларів на рахунках.

Я повільно гортала сторінки, шукаючи ідеальну мішень. І скоро я його знайшла. Артур Завадський. Інвестиційний банкір, колекціонер антикваріату, чоловік з ідеальною посмішкою і очима акули. У своєму останньому інтерв'ю він сказав: «У цьому житті все має свою ціну. Питання лише в тому, чи достатньо у вас нулів на рахунку».

— Що ж, Артуре, — тихо прошепотіла я в порожній кімнаті, закриваючи ноутбук. — Подивимось, чи вистачить твоїх нулів, коли я прийду виставити тобі рахунок.

Моя підготовка почалася. Аукціон мав стати витвором мистецтва.