Розділ 2. Випадковий старт (Перша ставка)

Все почалося не з плану. Не було ніяких креслень на стінах, списків чи довгих годин стеження. Була лише ніч, запах мокрого асфальту та один нещасний випадок, який став моїм прозрінням.

Це сталося три роки тому. Тоді я ще не була Оцінювачем. Я була просто тінню, дівчиною в безформній куртці, яка вешталася околицями міста, втікаючи від золотих кліток свого минулого. Того вечора я опинилася на старому шосе біля лісу. Дощ лив такий, що світ навколо здавався розмитою аквареллю.

Я почула це раніше, ніж побачила: вереск гальм, глухий удар металу об дерево і шипіння пари.

Коли я підійшла ближче, побачила новенький «Фольксваген», який на швидкості вилетів у кювет і буквально насадився на старий дуб. Двигун димів. Усередині, затиснутий подушкою безпеки та понівеченим кермом, сидів він. Віктор. Я дізналася його ім’я пізніше, з його ж водійського посвідчення.

На вигляд — типовий представник середнього класу. Біла сорочка, дорогий, але не занадто, годинник, на пасажирському сидінні — шкіряний портфель. Він був при свідомості, але його ноги затиснуло так, що він не міг навіть поворухнутися.

— Допоможи... — прохрипів він, побачивши мою фігуру у вікні. — Будь ласка... телефон... виклич швидку. Я не відчуваю ніг.

Я стояла і дивилася на нього. Дощ стікав по моєму обличчю, а я просто спостерігала. У цей момент у моїй голові щось клацнуло. Я не відчула жалю. Я відчула цікавість. Він виглядав таким впевненим у тому, що я зараз дістану телефон і врятую його світ. Бо так має бути, правда?

— А що мені за це буде? — тихо запитала я.

Він кліпнув очима, кров з розбитого чола стікала йому на повіки.

— Що? Дівчино, я помру... я дам грошей. У гаманці... там є готівка. Забирай усе!

Я просунула руку крізь розбите вікно і витягла його гаманець. Сімсот доларів. Кілька кредитних карток. Я покрутила їх у руках і викинула в калюжу.

— Цього замало, Вікторе. Гроші — це папір. Мені потрібно щось більше.

Він почав панікувати. Його дихання стало частим, зіниці розширилися. Він зрозумів, що перед ним не «рятівниця», а щось інше.

— Що ти хочеш? Золотий ланцюжок? Ось, бери! Каблучка... це обручка, але бери її теж! Тільки витягни мене, машина може спалахнути!

Він судорожно знімав каблучку, дряпаючи шкіру. Я забрала її. Вона була теплою від його тіла.

— Все одно не те, — прошепотіла я, нахиляючись ближче. Його піт змішувався з дощем. — Розкажи мені те, за що тобі соромно. Те, що ти ніколи не казав дружині. Продай мені свою таємницю, і я викличу допомогу. Це і буде твоя ставка.

Він завагався лише на секунду. Коли смерть дихає в обличчя, мораль зникає першою.

— Я... я крав гроші з фірми, — випалив він, задихаючись. — Протягом трьох років. Потроху. Мій колега... Андрій... вони думають на нього. Його звільнили, він зараз у депресії, його сім'я розпалася... Це я зробив! Все, я сказав! Тепер дзвони! Будь ласка!

Я дивилася на нього і бачила справжню ціну його життя. Він щойно продав свою честь, життя свого колеги та залишки своєї совісті за примарну надію на порятунок. Він коштував сімсот доларів, золоту обручку і одну брудну таємницю.

Я дістала телефон. Його очі засвітилися надією.

Я повільно поклала телефон назад у кишеню.

— Знаєш, Вікторе, — сказала я, випрямляючись. — Твій торг був цікавим. Але ти виявився занадто дешевим.

Я розвернулася і пішла назад у темряву лісу.

— Ні! Стій! Ти куди?! Повернись! — його крик перетворився на виття, а потім захлинувся кашлем.

Я не озиралася. Через десять хвилин позаду пролунав глухий вибух. Нічне небо на мить стало помаранчевим.

Тієї ночі я зрозуміла дві речі. По-перше, я ніколи не почувалася такою живою, як тоді, коли тримала його долю в руках. А по-друге — люди готові віддати все, але зазвичай у них немає нічого справді цінного.

Це був мій перший аукціон. Випадковий, брудний, але він дав мені смак крові та влади. Я повернулася у свою порожню квартиру, поклала його обручку на стіл і вперше за багато років заснула з посмішкою на вустах.

Поліція знайшла обгорілий кістяк через два дні. Нещасний випадок на дорозі. Хто б міг подумати, що поруч була «та дивна дівчина»? Я навіть прийшла на місце аварії наступного дня, змішалася з натовпом зівак. Поліцейський відсунув мене рукою: «Йди звідси, дівчино, тут немає на що дивитися».

О, якби він тільки знав. Я вже дивилася. І мені дуже сподобалося.