Не йди

Світло ще було м’яким — ніжно-сірим, розмитим. Воно ледь ковзало по стінах, по постелі, по оголених плечах. У кімнаті стояла тиша, але вона більше не була порожньою.

Це була нова тиша — не напружена, не пронизана недомовленістю. Вона дихала. Вона була ніжністю, що залишилась після ночі, коли нарешті не треба було прикидатися сильними.

Марк лежав на спині, з однією рукою під головою. Дихав рівно. Його погляд був зосереджений на стелі, але думки — на ній.
Лана лежала боком, повернувшись до нього спиною, але ближче, ніж будь-коли. Її волосся торкалось його плеча. Її подих — легкий, глибокий — нагадував йому, що вона тут. Залишилась. Не втекла.

Він обережно провів пальцями по її спині — не з наміром розбудити, а просто щоб доторкнутись, переконатись, що це не сон.

Вона ворухнулась. Потягнулася повільно, як кішка, і тільки тоді розплющила очі. Погляд спершу був відсторонений — як завжди зранку, коли реальність ще не встигла повернутись. Але потім вона побачила його — і щось змінилося в її очах.

Не страх.
Не збентеження.
А тиха довіра.

— Доброго ранку, — прошепотів він, не поспішаючи.

— Доброго, — відповіла вона. Її голос ще був хриплуватим, сонним. Але теплим.

Вона обернулась до нього. Притиснулась лобом до його грудей. Не соромлячись. Не вибачаючись. Просто — була поруч.

— Як ти? — спитав він, торкаючись її волосся.

— Інакше, — відповіла вона чесно. — Всередині — тихо. Вперше за довгий час.

Він хотів щось додати, але вона поклала пальці йому на губи.

— Не треба слів, Марку. Сьогодні — не треба. Просто… побудь.

Вони мовчали. Але це мовчання було розмовою. Про все, що не сказали вчора. Про все, чого боялись. Про все, що нарешті зійшло з плечей, як тягар.

Вона ковзнула рукою по його грудях, зупинилась на серці.

— Я не знаю, ким я була до тебе. Але з тобою… я хочу дізнатись, ким можу бути.

Марк усміхнувся. Неспішно. Справжньо.

— Ми можемо з’ясувати це разом.

Тиша знову настала — але тепер вона була місцем спокою, а не втечі.
Місцем, де можна просто лежати поруч і знати: тут безпечно.

За вікном Відень повільно прокидався — шум машин, перші голоси, запах кави з вуличних кав’ярень.
У квартирі ж усе ще була ніч — її продовження. Її м’який післясмак. Її подарунок.

Це був не кінець страхів. І не фінал сумнівів.
Але це був початок.
Іноді саме так любов і приходить — не у вигляді блискавки. А в тиші. Після ночі.
У тій миті, коли не боїшся залишитись.

Марк варив каву. У великій білій чашці — так, як любила вона: трохи кориці, трохи теплого молока.
На кухні пахло спокоєм. Вікна були відчинені навстіж, і свіже ранкове повітря заходило всередину, змішуючись із запахом кави й кори.

Лана з’явилась у дверях босоніж, загорнута в ковдру. Волосся ще не розчесане, сліди подушки — на щоці. Але вона не соромилась цього.

— Ти завжди так готуєш каву після ночі? — усміхнулась вона трохи винувато, сідаючи на край стільця.

— Тільки якщо ніч була справжньою, — відповів він і поставив чашку перед нею. — І якщо дуже хочеться, щоб ранок теж залишився.

Вона обхопила чашку долонями. Зітхнула. І подивилась на нього — прямо.

— Я відчуваю, що щось між нами змінилось. В кращий бік. Але інакше. Вперше інакше.

— Бо ти вперше була чесна, Лано. Не про факти. А про себе.

Вона замовкла. Кілька секунд просто тримала чашку, а потім:

— Я боюсь, що це зламається. Що я зламаю. Бо ще не навчилась не боятись.

Марк сів навпроти. Його пальці ковзнули по столу — не торкаючись її, але тягнучись.

— Ти не мусиш не боятись. Можеш боятись. Можеш вагатись. Можеш бути собою — навіть якщо це часом темно.

— Але що, якщо я... не все ще відпустила? — її голос був обережним. — Якщо минуле досі іноді прокидається вночі разом зі мною?

— Тоді я буду поруч, коли воно прийде, — тихо сказав він. — Я не боюсь твого минулого. Боюсь лише, що ти ховатимеш його від мене. Бо тоді я не зможу бути з тобою по-справжньому.

Вона кивнула. Очі зволожились — не від болю, а від визнання. Вона хотіла сказати “дякую”, але замість того:

— Там, у Києві… я втратила себе. Не за один день. Повільно. Рік за роком. Тому й вигадала нову. У Відні. Чисту. Сильну. Контрольовану. Але це не вся я. Не справжня я.

— А я хочу знати всю. Навіть ту, яка мовчить уночі. Навіть ту, яка плаче у ванні, коли думає, що я не чую. Навіть ту, яка досі не може викинути старі листи. Або спогади.

— Ти все знаєш?

— Не все. Але бачу більше, ніж ти думаєш. І не тисну не тому, що мені байдуже. А тому, що хочу, щоб ти відкрилась, коли сама будеш готова.

Вона відставила чашку. Підійшла до нього і сіла поруч, торкнувшись плеча.

— А якщо я відкриюсь — а ти не впізнаєш?

— Тоді я впізнаю наново. Бо бути з тобою — це не дізнатись “всю правду” і заспокоїтись. Це…
— Це що?

Він усміхнувся, але сумно.

— Це кожен день приймати тебе — навіть якщо трохи лячно. Навіть якщо знову й знову доводиться будувати довіру з нуля. Це вибір. Не казка.

Вона довго мовчала. Потім поклала голову йому на плече.

— Я хочу вибрати тебе, Марку. Не втекти. Не сховатись. Просто... залишитись. І вчитися бути разом.
Навіть якщо не все одразу.

Він притис її до себе.

— Я вже вибрав. Тепер — твоя черга.

І цього разу вона не відповіла словами. Просто лишилась поруч.

У цій тиші, що більше не мала стін.
А тільки — двері. Відчинені.