Бар у центрі Відня

Бар був напівпорожній.
М’яке жовтувате світло ламп спадало на дерев’яні столики, створюючи ефект спокою, якого насправді не було.
Запах хмелю, карамельного елю і гострих спецій зависав у повітрі, але Марк не звертав на це уваги. Він сидів біля вікна, стукаючи пальцями по келиху, ніби вистукував собі ритм терпіння. Його очі то бігали по входу, то зависали в ніде.

Коли Леонід увійшов, він не привітався одразу. Просто скинув капюшон, струснув краплі дощу з куртки, сів навпроти й мовчки замовив пиво, киваючи офіціанту.

— Дякую, що прийшов, — нарешті сказав Марк, намагаючись бути стриманим.
— Я ж казав: якщо щось треба — звертайся, — відповів Леонід. Його усмішка ледь торкнулася губ. — Та й… як пити — то з кумом.

— Кумом… — Марк підняв брови. — Ти ж хрестив мою доньку.
— Ну, в переносному сенсі, — Леонід знизав плечима. — Ми ж, типу, майже родичі.
Вони стисли плечима водночас — кожен зі своїм підтекстом — і торкнулись келихами. Гіркота пива ніби закріпила ту мовчанку, яка прийшла після.

— Я хочу поговорити про Лану, — Марк вирішив не тягнути.
— Очікувано, — зітхнув Леонід і відхилився назад. — Але, можливо, краще, якщо вона скаже сама?

— Вона не скаже. Ніколи. Я з нею щодня, я ношу її втому, ділю її нічну тишу. І все одно… я тримаю її за руку, а вона… десь інде. І це “інде” пов’язане з Києвом. І з тобою. Я правий?

Леонід не одразу відповів. Взяв ковток пива, повільно облизав губи, ніби збирався з думками.

— З Києвом — так. Зі мною? Можливо. Але ти дивишся на це занадто прямолінійно.
Лана — не роман, Марку. Її не можна дочитати й сказати: «Ага, ось де кульмінація».
Вона — лабіринт. Без мапи. З дверима, які ніхто, навіть вона, не завжди може відкрити.

— Але ж я шукав, — голос Марка став твердішим. — Я підняв усе, що можна. Наші служби безпеки — це майже шпигуни. Але про Лану — нічого. Взагалі нічого. Жодного місця роботи, жодного фото, навіть сліду в соцмережах. Ніби вона просто… з’явилась у Відні. Разом із тобою. Це випадковість?

Леонід дивився на нього кілька секунд, потім втупився в піну пива.

— Може, невдалий запит. А може… — він зробив паузу, — я просто добре вмію створювати людей.

— Що ти зараз сказав? — Марк нахилився ближче.

— Ти нічого не чув. І краще не пам’ятай. Це тобі нічого не дасть. Її минуле — не те, що ти можеш просто… прийняти.

— Ким вона була? — голос Марка ледь не зірвався. — Я маю право знати.

— Вона — не твій звіт. І не твоя місія. Вона — людина. І має право на те, щоб не все пояснювати.
Я не скажу. Не тому, що не хочу. Тому, що не можу. Бо якщо скажу — вона вже не зможе бути з тобою. А вона хоче бути з тобою. Це її вибір.
А я… просто тримаюся поруч.

— То ти думаєш, їй краще буде з тобою? — Марк спинався на стриманість, але очі горіли.
— Так, — просто відповів Леонід. — Думаю.
Але… це не має значення. Бо вона вже з тобою. І я не граю в конкуренцію. Це не спорт.

— Але ти тут. І кожна твоя розмова з нею — це ніби код, який вона тільки з тобою розуміє.
Я — поряд. Але іноді здається, що я — її теперішнє, а ти — її реальність.

Леонід трохи посміхнувся. Сумно, без іронії.

— Я був поруч, коли вона ще не мала нікого. Я тримав її, коли вона падала. І я знаю, з чого вона зроблена.
Вона — не просто добра. Вона — до хворобливого щира. І вразлива. І якщо світ ще раз її зламає…
Я маю бути поряд, щоб зібрати її знову. І це не ультиматум. Це просто факт.

— Ти говориш, ніби я її поранив.

— Ні. Але, можливо, ти не знаєш, які саме рани вона вже має. І як обережно треба з ними. Ти сподіваєшся, що все буде добре. А я — знаю, коли все було дуже погано. І це різні речі.

Настала тиша. Але не дружня — гостра, як лезо ножа між ними. Обидва дивились одне на одного — чесно, без масок.

Леонід встав. Кинув кілька купюр на стіл.

— І не дивуйся, що не знайшов її в базах. Інколи, щоб вижити, треба вбити своє минуле. Повністю. Або знайти того, хто вміє це зробити за тебе.
І я був тим “кимось”.

Він надягнув пальто. Зупинився перед виходом.

— І ще. Якщо ти справді хочеш бути з нею — не шукай відповіді в інших.
Стань тим, кому вона сама захоче відкрити правду.
Якщо не злякаєшся раніше.

І вийшов.

Марк залишився сидіти. Пальці повільно стискали келих. Пиво охололо. У грудях — не гнів. Не страх.
Тиша. Та сама, знайома. Тиша, в якій Лана іноді ховається.
І він вперше відчув, що вона — справді може зникнути. Не фізично. А ще гірше — назавжди залишитись недосяжною.