Мовчання

Вона знову замовкла.
Дивиться повз мене. Не вороже. Не зневажливо. Просто — крізь. Як крізь скло, що не затримує погляд, не змушує зосередитись. Наче я — частина фону. Цієї кухні. Цих стін. Цієї квартири, яку ми разом обирали, фарбували, наповнювали життям, як могли. Але коли вона мовчить — тут усе ніби завмирає.
І я сам собі здаюся невидимим. Не тому, що вона мене ігнорує — ні. Просто вона десь інде. Думками, поглядом, відчуттями. Її тіло тут — зі мною. Але душа… душа ніби за шибою часу. В іншому місті. В іншому житті. З кимось, ким я не є.

Я намагаюсь не злитися. Не тиснути. Бог свідок, я терплячий. Я вчуся розуміти тишу. Вчуся читати її міміку, вловлювати сигнали — крихітні, невидимі для інших. Я звик ночами вставати першим. Звик до запаху втоми, який не зникає навіть після душу. Але я не звик до того, що поруч зі мною живе хтось, кого я не знаю.

Лана — загадка. Вона щодня зі мною, але я не можу проникнути в її глибину. Здається, в кожного з нас є минуле. Але в неї — не просто минуле. У неї — фортеця. Бетонна. Без вікон, без дверей. Ніби вона сама себе заклала всередині. Заховалась. І нікому не дає ключа.

Я питав про Київ. Несміливо. Одного разу — між ковтками вина. Вона відповіла: “Там було по-різному.”
Другий раз — коли ми проходили повз українську крамницю. “Не люблю згадувати.”
Коли я запитав: “Хто був для тебе важливий?” — вона сказала: “Марк, не зараз.”
Коли я спитав про батьків, вона видихнула: “Тато був. Помер. Це неважливо.”
Я бачив, як швидко вона зачиняється — ніби хтось клацає замком зсередини.

Я вже не питаю. Бо марно. Вона — дипломат своєї пам’яті. Обирає кожне слово, кожен вираз обличчя. Уникає всього, що могло б зробити її вразливою. Але я це бачу. Я це чую. Бо живу поруч.

І… щось у мені не дає спокою.

Я не хотів. Справді. Але якось увечері, після ще однієї розмови, яка знову пішла в нікуди, я відкрив ноутбук. Ввів її ім’я. Прізвище. Пару дат. Київську адресу, яку вона колись промовила між іншим. Подав запит нашій внутрішній службі безпеки. Там працюють люди, які можуть знайти що завгодно — де ти вчився, що купував, кому ставив лайки у 2011 році. А тут — порожнеча.

Ні навчання. Ні місць роботи. Жодного архівного фото.
Лише стара реєстрація на квартиру. Далі — мовчання. Ніби вона просто виникла в повітрі. Після дощу. Як квітка без коріння.

Але я не вірю в чисті початки. Не вірю, що хтось може просто зникнути з реальності. Якщо в людини немає сліду — значить, хтось його стер. Або вона стерла сама.

І от я сиджу поруч із жінкою, яку люблю, і щодня думаю:
Хто вона насправді?
Ким була до того, як стала моєю?
І чому те, ким вона була, так лякає її саму?

Я не хочу бути слідчим. Не хочу копатись. Але це почуття… це черв’як у голові, що точить усе — мою довіру, мою впевненість, моє право на її теперішнє.

Бо, як не крути, вона тут — зі мною. А серцем… ніби досі десь там. У Києві. У тій квартирі. У чиїхось долонях. У голосі, який я ніколи не чув, але відчуваю, коли вона засинає з сумом у куточках губ. Іноді в снах вона шепоче ім’я. Не моє. І що тоді робити?

Я вчуся любити жінку, якої не знаю. І це… виснажує. Бо любов — це не лише турбота. Це ще й довіра.
А я не знаю, чому вона боїться мені довіритись.

Єдина нитка, єдиний зв'язок з її минулим — Леонід.
Йому вона дозволяє більше. З ним — інтонація інша. Дозволяє слабкість. Справжність. Може, навіть колишню себе.

І я давно хотів з ним поговорити. Не через ревнощі. Не через підозру. Просто — по-людськи. По-чоловічому. Бо іноді, щоб розібратись у жінці, треба поговорити з тим, хто знає, якою вона була до тебе.

Сьогодні напишу йому. Запрошу на пиво. Без натяків. Без "як ти?". Прямо. Лаконічно.
“Хочу поговорити про Лану.”

Він, мабуть, здогадується. Але хай приїде. Хай скаже. Бо я не витримаю ще одного вечора в тиші, де її серце б'ється десь інде.

І найстрашніше — я боюсь, що одного ранку вона просто зникне.
Як з’явилась. Без пояснень. Без крику. Без прощання. Просто зникне.

А я залишусь тут. З дитячими пляшечками. І з тінню жінки, яка колись обрала мене — але, можливо, не назавжди.