Після, буває важко?

— Я дивлюсь на тебе, Лано, і, чесно кажучи, не впізнаю.
Голос Леоніда був рівний, навіть м’який, але в його очах жевріла тривога. Він сидів навпроти неї за невеликим столиком у кав’ярні з видом на вузьку, затишну вулицю Відня. На обличчі — легка тінь щетини, а пальці машинально обертали чашку чорної кави.

— Ти ж бачиш, усе склалося. Навіть краще, ніж ти мріяла. Відень, своя компанія, двійнята… Марк поруч. І головне — ти не в Києві.

Лана нервово ковтнула каву. Гаряча рідина обпекла язик, але вона нічого не сказала. Лише опустила очі й затисла в долонях серветку, м’яку, ледь вологу — як надія, що вислизала з пальців. Її плечі були напружені, спина пряма, але щось у її поставі видавало втому, яка не лікується сном.

— Не починай, — прошепотіла вона, майже не відкриваючи губ. Голос її здався чужим навіть для самої себе. — Мені не потрібно це чути зараз.

— Але ж правда, — Леонід не відступав. Його слова не мали у собі злості, лише спробу достукатися. — Ти вільна. Що було — пройшло. Минув рік...

— Десять місяців, — виправила вона неголосно, погляд все ще втуплений у чорну глибину чашки. — І не треба про нього. Ми ж домовлялись...

— Ми домовлялись, що я завжди говоритиму з тобою відверто, — перебив він лагідно, але твердо. — Ти ж знаєш мене.

Він зітхнув і провів рукою по обличчю, намагаючись зібратись.

— Знаєш, іноді мені здається, що ти боїшся бути щасливою.

Лана різко підвела голову. Її очі блиснули — не гнівом, а образою. Болем, який піднявся з глибини.

— Що?! — її голос був тихим, але напруженим, мов перед бурею. — Ти зараз серйозно?

— Абсолютно, — його погляд не похитнувся. — Ти ж сама створила для себе ідеальну формулу: кар’єра, діти, безпечне місце, стабільність. І виконуєш все, як за розкладом. Але де в цьому ти, Лано? Де живе твоя радість? Твоя справжність?

— Все чудово, — відказала вона занадто швидко. Її голос зраджував її. Надто зібраний, надто правильний. — Я не хочу про це говорити. Я... я в правильному місці. Просто...

— Просто що?

Він нахилився вперед, стишив голос. Уже не критикував, не переконував. Тепер він був просто другом, що бачив її наскрізь.

— Просто... що буде далі? — вона майже не чула власного голосу. Слова вилітали з її вуст, як тіні думок, які вона довго боялась вимовити.

Запала тиша. Кафе гуділо десь у фоні — сміх відвідувачів, брязкіт чашок, скрип дерев’яного стільця, коли хтось за сусіднім столом пересідав. Але між ними був вакуум.

— Ти боїшся, що це ще не кінець? — запитав Леонід тихо. — Що все ще може змінитись?

Лана трохи зсунула пальці, які досі стискали серветку. Вона виглядала так, ніби щось болісне всередині зламалося — не повністю, але дало тріщину.

— Я боюсь, що він залишився в мені сильніше, ніж я думала, — прошепотіла вона. — І що я щодня обманюю себе. Навіть тут. Навіть із Марком. Що я граю роль, замість того щоб жити по-справжньому.

Леонід мовчав. Його обличчя втратило колишню впевненість. Він здавався змученим — не нею, а безсиллям не допомогти більше, ніж дозволяє її власна межа.

— І що ти з цим зробиш?

— Не знаю… — вона торкнулась шиї, ніби намагалася знайти відповідь у власному тілі, на шкірі, в пульсі. — Просто живу. Крок за кроком. Без нього. Але іноді… мені здається, що він досі поруч. У снах. У тиші, коли діти сплять. У мені.

Саме в цю мить у дверях з’явився Марк.
Він зупинився, мов тінь, яка боялася зробити крок. Його погляд був прямий, болісно точний. Він почув усе — чи, принаймні, досить, щоб щось змінилося в його очах.

— Не хотів підслуховувати, — сказав він нарешті. Голос рівний, але за ним тремтіла внутрішня напруга. — Просто шукав тебе. Діти заснули.

Лана здригнулася. Її тіло видало більше, ніж слова. Вона спробувала усміхнутись, але ця усмішка тріснула на півдорозі, як фарфор.

— Дякую, Марку. Я зараз...

— Я, мабуть, піду, — втрутився Леонід, уже встаючи. Він більше не дивився на Марка. Його увага була лише для Лани. — Мені ще в офіс. — Він торкнувся її плеча легенько, ніби хотів залишити в цьому дотику підтримку, яку не можна висловити словами. — Пам’ятай: у тебе є майбутнє. І воно — твоє. Не озирайся занадто часто.

Коли двері за ним зачинились, Марк зробив крок ближче. Його обличчя було зібраним, але в куточках очей жила тривога.

— Все добре? — запитав він, обережно.

— Так… — видихнула вона, стискаючи долоні на колінах. — Просто Леонід… він завжди говорить так, ніби життя — це формула. Одна правильна відповідь.

— А ти? — Марк сів навпроти неї, його голос був м’яким, як шерсть улюбленого пледа. — Для тебе життя — формула?

Вона довго мовчала. Потім повільно підняла погляд. Її очі блищали — від сліз, які ще не з’явилися, але вже були в дорозі.

— А я… ще вчуся рахувати.

Марк не сказав нічого зайвого. Він лише потягнувся і обійняв її — тихо, без вимог. Легко, але надійно. Його тепло пробилось крізь її холодну втому, крізь стіни, які вона сама збудувала.

І Лана, вперше за довгий час, дозволила собі притулитись. Без контролю. Без графіка. Без відповіді на кожне "чому".

— Ти не мусиш усе знати, Лано, — прошепотів він, погладжуючи її спину. — Просто дозволь собі не все контролювати. І я буду поруч. Завжди. Що б не було в минулому.

Сльози, які котились по її щоках, більше не палили. Це були сльози полегшення.

І, можливо, вперше за довгий час — прощення. Себе.