Пропозиція

Вікно напіввідкрите. У повітрі — легкий запах весни, але для Лани це ще глухий простір. Вона сидить у кріслі, закутана в сірий плед, мовчазна, мов камінь. Поруч стоїть ліжечко, порожнє. Вона не дивиться на нього — уникає.

Марк заходить, тримаючи в руках чашку з ромашковим чаєм. Стає поруч, але мовчить. Вона його не бачить — не хоче, поки не змушує себе підвести погляд.

— Я знаю, що тобі зараз нічого не допоможе, — каже він нарешті. — Але є щось, що я маю тобі сказати.

Лана мовчить. Лише повільно зводить погляд на нього. Очі сухі, але втомлені безмежно.

У лікарняному коридорі стояла тиша, розірвана лише далеким писком медичних моніторів. Марк повернувся з розмови з заввідділенням, і на обличчі в нього було щось нове — рішучість, змішана з внутрішньою бурею.

— Лано… — він сів поряд, обережно взяв її руку. — Я щойно дізнався дещо. Тут, у цьому ж пологовому, кілька годин тому народилися двійнята.

Вона здивовано звела брови, втомлене обличчя залишалося непроникним.

— Їхня мати… вона веде не надто правильний спосіб життя. Народжувала важко, тепер у реанімації. Шанси — мізерні. І… у неї немає родичів. Ніхто не приїхав. Ніхто не чекає цих дітей.

Він зробив паузу, ніби боявся зламати тонку нитку між ними.

— Я подумав… — його голос став м’якшим, ніж зазвичай. — Ми можемо взяти їх. Оформити все офіційно. По документах — вони наші. Я все влаштую, заплачу. Вони стануть нашими дітьми, Лано.

Вона здригнулася.

— Ти… серйозно? Чому ти це робиш, Марку? Навіщо тобі чужі діти?

Він мовчав кілька секунд, ніби зважував кожне слово, а тоді схилив голову, не відводячи погляду.

— Бо я тебе кохаю.

Вона завмерла.

— Я не міг сказати раніше. Все було надто складно… Але зараз я це знаю точно. Я хочу бути з тобою. Хочу справжню сім’ю. З тобою. З дітьми. Навіть якщо вони не наші по крові — вони стануть нашими по серцю.

Лана відвела очі. Її груди стискалися. У голові гули думки — важкі, суперечливі. Ще кілька годин тому вона втратила свою дитину, а тепер їй пропонують двох інших. Живих. Незнаних. Маленьких.

— Але… — прошепотіла вона. — А якщо я не зможу їх полюбити? Якщо я… не відчую цього?

— Відчуєш, — тихо відповів він. — Не одразу, можливо. Але я вірю: любов — не тільки про кров. Це про вибір. Про щоденну турботу. Про дім. Я не прошу тебе вирішувати зараз. Просто подумай. Вони — нічиї. Але можуть бути нашими.

Тиша знову запанувала в коридорі, та цього разу вона була важчою, наповненою сенсом. Лана мовчала, але в її очах тремтіли сльози. Не від жалю. Від чогось нового. Можливо, надії.