Холодні білі стіни

Пологовий будинок. Ніч. Холодні білі стіни, які здаються безжальними і чужими. В повітрі пахне медикаментами і стерильністю, але жоден запах не може заглушити напругу, що висить у повітрі. Лана лежить на ліжку, зусиллями тримає себе в тонусі, хоча тіло вже майже відмовляє. На лобі — піт, губи тремтять від болю і виснаження. Медсестра тихо поправляє капельницю, лікар напружено дивиться на екран УЗД, голос його рвучкий, майже з тремтінням.

«Пульс дитини падає. Потрібно прискорювати процес. Ризик гіпоксії дуже високий. Ми не можемо втрачати часу…»

Лана ніби затамувала подих. Вона відчуває, як всередині її тіла щось рветься, а мозок намагається втриматися на плаву, зосередитися. Її думки метушаться, одна за одною, але одна головна – Катя. «Тримайся, будь ласка. Мамо ще трішки. Ти мусиш залишитися...»

Раптом наступає новий напад болю, і вона видає короткий, задушений крик. Лікар знову кличе медперсонал, голос його загострюється, мов грім.

«Швидше! Серцебиття падає! Підготуйтеся до екстреного кесаревого!»

Тіло Лани здається їй чужим, ніби його зрадили. Вона бачить, як стеля навколо розмивається, голоси стають глухими, ніби вона пірнала під воду.

«Ні… ні… Я не можу її втратити… Не можу…»

Темрява.

Кілька годин потому, у приміщенні реанімації. Світло тут тепле і приглушене, але тиша видається ще важчою, майже фізичною. Лана повільно відкриває очі, відчуваючи, що в неї немає навіть сил дихати. Повітря здається надто легким, надто порожнім, бо немає звуків, які вона чекала – немає дитячого плачу.

Погляд її ковзає по стелі, повільно опускається до краю ліжка — і нарешті зустрічає Маркові очі. Він сидить поруч, схилившись, тримає її руку, його обличчя втратило будь-яке забарвлення, очі опухлі і червоні від безсоння і сліз.

«Марк…» — голос ледве чутний, він ламкий, ніби з іншого світу. «Де вона?»

Він не одразу відповідає. Зажмурюється, глибоко вдихає, ніби намагається зібрати сили. Тиша тисне на них обох.

«Вона… не дихала… Коли з’явилася. Лікарі зробили все можливе. Пробували… реанімацію… Але…» — він замовкає, слова губляться в горлі.

Лана дивиться на нього, очі поступово розширюються, ніби не розуміючи, що чує. Потім вони пустіють, і холод розливається по всьому тілу.

«Ні… Ні… Це помилка. Я відчувала її… Вона билася… Вона мала жити…» — вона починає тремтіти, губи дрижать, очі наповнюються сльозами, що не можуть прорватися.

Марк намагається взяти її за плечі, тримає міцно, але вона виривається, голос стає жорстким, криком, який рветься з глибини душі.

«Відпусти! Відпусти мене! Де моя дитина? Вона не могла… Вона не могла померти!»

Цей крик — не просто розпач, це все, що залишилось у ній, весь її біль і безпомічність, вся туга за тим, що ніколи вже не повернеться.

«Я трималася… Я намагалася… я страждала заради неї… І тепер… тепер я навіть не встигла їй сказати…»

Марк притягує її до себе, його руки обережні, але міцні. Вона б’ється в його грудях, кулаки б’ють, та з часом її сила зникає. Вона ніби провалюється в нього, шукаючи опору, і вже тихо, крізь сльози, шепоче:

«Я не знаю, як жити без неї… Не знаю, як дихати…»

Він гладить її волосся, не приховуючи власних сліз. Його голос сповнений безмежної любові і розпачу.

«Я теж не знаю… Але я буду з тобою. Навіть якщо ми впадемо — я впаду з тобою. І піднімуся з тобою.»

Він цілує їй лоб, її долоня тремтить у його руках. У кімнаті — тиша, таке гнітюче і глибоке, що здається, ніби світ зупинився.