Коли архітектура починає дихати

Київ. Високий поверх бізнес-центру. Весняне місто виблискувало за панорамними вікнами — легкий серпанок на Дніпрі, вершини будинків, які ніби тягнулися до неба. Усередині — стриманий інтер'єр: світлі стіни, строгі лінії меблів, запах кави, нових документів і трохи напруги.

На чолі довгого столу — Лана. Її темно-синій костюм ідеально пасував до її впевненої постави. Лише талія була не до кінця застібнута, і шов легко натягувався на животі. Та вона говорила без страху. Розмірено. Чітко. Слово за словом, слайд за слайдом.

На екрані — інтеграційна схема відбудови житлових кварталів. Поруч із нею — Марк, що спостерігав уважно, втім, більше за її вираз обличчя, ніж за графіками.

— Ми говоримо не лише про бетон, метал і інвестиції, — промовляла Лана. Її погляд ковзав по обличчях партнерів. — Ми говоримо про довіру. Архітектура — це завжди про довіру. До міста, до простору, до людей. Це — не лише про будинки, це — про те, як жити далі, після втрат.

Один із представників української сторони — сивий чоловік у лляному костюмі — схвально кивнув, зацікавлено переглядаючи матеріали.

— Дуже переконливо, пані Лано, — мовив він. — Ви вмієте говорити не лише мовою цифр, а й серцем. Це рідкість.

Інші усміхаються. Атмосфера розм’якшується, навіть трохи домашня — як на мить перед обідом. Але Марк, сидячи поруч, помічає, як вона повільно ковзає рукою по столу — не впевнено, а в пошуках опори. Її пальці стискають край поверхні, нігті впираються у дерево.

— Все добре? — нахиляється ближче, голос майже нечутний.

— Просто трохи стягнуло, — шепоче Лана. — Напевно, нерви. Я... завершу і підемо.

Він киває, але не відводить очей. Бо знає її. Бо бачить, як напруга в її щелепі стає нестерпною. Як вона дихає глибше. Як праву руку кладе на живіт, не відволікаючись від монітору.

А тоді… знову стиснення. Гостре, довше. Лана стиснула губи, не озиваючись. Але пальці мимоволі зводяться в кулак.

— Лано, — знову нахиляється Марк, голос глухий. — Що відбувається?

— Це не нерви, — шепоче вона. — Це воно.

— Що "воно"? — він зиркає на неї, а тоді… розуміє.

Він матюкається тихо, але з такою силою, що найближчий помічник підводить очі. Раптово відсуває стілець, встає, обертається до присутніх.

— Перепрошую, — каже твердо, без пауз. — Ми змушені припинити зустріч. Моя… Лана народжує.

В кімнаті западає тиша, така глуха, що чути, як один із чоловіків від несподіванки ставить чашку на блюдце трохи голосніше, ніж слід.

— Марк, — стиха говорить Лана, тягнучись до його руки. — Дай мені ще дві хвилини. Я завершу… я повинна…

— Ти зараз не повинна нічого, — каже він, нахилившись до неї. — Єдине, що ти мусиш — це поїхати в лікарню. Негайно.

— Якщо я зараз вийду — вони не підпишуть, — прошепотіла вона, голос вже тремтів, але погляд залишався впертим. — Цей договір — це шанс. Для людей. Для міста. Я зібрала все, що могла…

— Та хай вони почекають, чорт забирай! — не стримується Марк. — Ти народжуєш, Лано. Не звіт здаєш!

Один із представників, молодший чоловік у сірому піджаку, одразу підхоплюється, озираючись на асистентів.

— Я викличу ліфт. Сумка тут, правильно? — підходить і бере з крісла речі Лани.

— Машина? — гримить Марк.

— Уже викликаємо, — озивається асистент, розмовляючи по телефону.

Лана повільно встає. Її рухи зібрані, але в очах уже стоїть сльоза — не від болю, а від внутрішньої боротьби. Вона повертається до столу, кладе долоню на документи.

— Усе в папці. Ризики оцінено. Стратегія — на останніх сторінках. Пункт про післягарантійний супровід оновлений. Дайте мені знати, коли будете готові до підпису.

Її голос трішки зривається на останньому слові. Всі присутні встають. Хтось із партнерів усміхається тепло.

— Якщо ваша архітектура така ж сильна, як ця жінка — ми підпишемо контракт із закритими очима, — каже він.

Лана усміхається крізь біль. Хапається за руку Марка, стискає її міцно.

— Катя знає, коли з’являтись, — промовляє стиха. — Вона частина цього проєкту.

Марк не відпускає її руки, веде до виходу. Не як герой, не як чоловік, який усе знає. А як той, хто, можливо, вперше в житті боїться — і водночас вперше дійсно потрібен.

За панорамними вікнами місто жило своїм життям. А в його самому серці вже починався новий — чиєсь перше.