Підробка документів

Лана стояла біля машини Бориса, тримаючи ключі в долоні, що вже трохи тремтіла від утоми. Надворі світлішало, але сонце не прогрівало повітря — лишало його свіжим, майже тривожним. Борис мовчки чекав, доки вона скаже те, що вже відчитав у її очах.

— Поїдь, будь ласка, в наш дім, — сказала вона спокійно. — І припини дію довіреності. Сьогодні. Зранку. Хочу, щоб усе було чисто, без жодних сірих зон.

Борис кивнув, не ставив запитань. Його пальці вже намацували ручку дверцят машини, коли за його спиною пролунав голос Марка.

— Яка ще довіреність? — Він дивився на Лану із занепокоєнням, що змішалось із відчуттям втрати контролю. — Що взагалі відбувається? Які документи?

Лана обернулась до нього. Обличчя її було спокійним, майже відстороненим, але в очах ще жевріло те, чим вона жила останню добу — напруга, турбота, рішучість.

— Учора ти був у стані, коли не міг нічого підписати. Ти пам’ятаєш хоч щось?

Марк мовчав. Очі втуплені в землю.

— Ми чекали на підписання угоди з партнерами. Усе було готово. Юристи, документи, строки. І я… — вона зробила вдих, — я склала довіреність на Бориса. Він підписав договір замість тебе. Все згідно з попередньою редакцією — я нічого не змінювала. Просто… діяла, бо хтось мав це зробити.

Марк перевів на неї погляд — повний подиву, недовіри і… невисловленої вдячності.

— Тобто… це було юридично… законно?

— Технічно, — Лана злегка усміхнулась, — але на межі. Якщо ти захочеш, можеш цілком легально подати на мене заяву за шахрайство й підробку документів. Це буде хороший кейс. Хоча, правда, моя юридична кар’єра закінчиться ще до того, як я встигну її почати.

Вона засміялась тихо, з іронією. Борис стежив за розмовою збоку, уже сидячи в машині. Його пальці торкнулись запалення, але він не заводив двигун — чекав дозволу.

Раптом задзвонив телефон. Лана поглянула на екран і одразу відповіла.

— Льоню? Привіт.

Її голос м’яко змінився, став теплішим. Вона відійшла трохи від машини, щоб говорити наодинці.

— Так, учора підписали. Через Бориса. Марк був не в собі. Все пройшло спокійно, але ніч була складна… Ми лишились тут, у будинку на узліссі. Ірен з'явилась... було гучно, як завжди. Але головне — ми поговорили. Нарешті.

На іншому кінці Леонід зітхнув. Його голос був стурбованим, але лагідним.

— Я постараюсь приїхати. Може, навіть у п’ятницю. Хочу глянути на договір і... на тебе. Побачити, що ти справді в порядку.

— Я приїду сама, — відповіла вона твердо. — Наступного тижня. У Київ. Треба бути там, усе проконтролювати. Завершити, як слід.

— Лан, ні. Це погана ідея. Тобі тридцять чотири тижні. Це не час для поїздок. Лікарі ж казали…

— Я знаю, що казали. Але я добре почуваюся. Я не можу просто сидіти тут і чекати. Я повинна бути там.

На тому кінці дроту — мовчанка. Потім голос Леоніда знову став серйозним, глибоким.

— Ти знаєш, що я тебе підтримаю. Але подумай ще раз. Не через бізнес. А через тебе саму. Залишайся в Австрії. Тут спокійніше, тут ти… в безпеці. І не треба нагадувати, від кого. Ти сама все прекрасно розумієш. Тримай дистанцію. Ти маєш це зробити — хоч раз для себе.

Лана закрила очі, вловлюючи в словах Леоніда той біль, що завжди йшов поруч із турботою. Він мав рацію. Вона знала це. Але й знала інше: якщо не діятиме — зламається.

— Я обіцяю бути обережною, — сказала вона нарешті. — Але я мушу їхати. Для себе.

Вона поклала слухавку, залишившись стояти з телефоном у руці, ніби він важив кілограм.

— Усе гаразд? — обережно запитав Марк, наближаючись.

— Усе під контролем, — відповіла Лана. — Поки що.

Вона повернулась до Бориса й коротко кивнула. Той запустив двигун і рушив.

Лана залишилась стояти біля ґанку, спокійна, рішуча. Її рука легенько ковзнула по животу — дитина ворухнулась, ніби нагадуючи: час іде. І вона мала встигнути зробити все, перш ніж цей новий світ почне вимагати від неї ще більше.