Розмова з перемогою

Марк стояв на краю тиші, наче боявся її порушити, бо кожен необережний звук міг усе зламати. Лана сиділа на східцях дерев’яного ґанку, обхопивши себе руками, наче збирала себе докупи. Її погляд був спрямований не на нього, а в чай, що парував у кружці. В руках вона тримала її міцно, як якір, щось просте, що тримало на поверхні. Туман уже почав розвіюватися, дерева навколо оживали в м’якому вранішньому світлі.

— Я довго мовчала, — сказала вона нарешті, не дивлячись на нього. Її голос був рівним, хоч і тихим. — Довше, ніж мала. Бо думала, що варто дочекатись, поки ти сам зрозумієш. І скажеш. І вибереш. А потім… почалась ця ніч.

Марк сів поруч, на відстані, що дозволяла не тиснути, але й не була байдужою. Він не втручався, лише слухав. Тепер — справді слухав.

— Люди, коли пропонують комусь розділити з ними життя… вони зазвичай чекають на відповідь. А не просто йдуть у запій. Не ховаються за димом і темрявою. — Вона нарешті подивилась на нього. В очах — спокій, хоч і втомлений. — Я чекала. І була впевнена, що ти просто не готовий. Не те щоб… вибрав іншу.

Вона повільно простягла руку вперед. На безіменному пальці блиснула тонка каблучка з камнем — знайома, з іншої епохи. Каблучка матері Марка. Тієї, що колись мовчки залишилась в  згадку про матір. Марк завмер. Його очі повільно піднялись від руки до обличчя Лани. І в них — не було запитань. Лише розуміння. І полегшення, що межувало з благоговінням.

— Ти вже виграв, Марку, — сказала вона м’яко, з натяком усмішки, яка не дійшла до очей. — Ця ніч… вона не змінила мого рішення. Але, може, змінила твоє.

Марк ковтнув повітря, мовби щось у грудях стискалось, не даючи дихати. Він нахилився ближче, не торкаючись, але тінню накрив її руку.

— Я тебе кохаю, Лано. І не хочу більше втрачати тебе ні через себе, ні через когось іншого. Ти — єдине, що справжнє в усьому цьому.

Слова щойно лягли між ними, ще не встигли стати тишею, як із-за рогу будинку пролунав різкий, надривний голос — Ірен.

— Ти жартуєш?! — вона стояла, бліда від злості, з розтріпаним волоссям і сльозами, які не були ані про жаль, ані про біль. — Ти кажеш це їй? Після всього, після тієї ночі? Ти просто береш і стираєш все? Вибираєш її?

Марк підвівся. Голос у нього був твердим, мов криця, без жодної тріщини:

— Так, Ірен. Я вибираю її.

Ірен ще щось кричала, розмахувала руками, сльози текли щоками, але для Лани це вже було десь далеко — шум фонового гніву, що нічого не змінює. Вона дивилась на Марка. І бачила в ньому щось нове. Не обіцянку. А нарешті — рішення.

Марк, не зводячи з Лани очей, промовив жорстко, але спокійно:

— Ірен, досить. Іди.

Жінка стояла ще мить, ніби чекала, що він змінить думку. Але потім зрозуміла: вже пізно. Повернулась і зникла в будинку, лишивши по собі тільки запах дешевих парфумів і гірку осаду.

Коли за нею зачинились двері, Лана видихнула. Її рука досі лежала на колінах, із каблучкою. А інша — непомітно ковзнула до долоні Марка.

І він знав: тепер — усе по-справжньому.