Тиша перед світанком

М’який, молочно-сірий туман стелився низько, затягуючи узлісся, дерева й дах машини тонкою, вологою пеленою, ніби хтось накрив усе навколо, намагаючись приховати сліди нічної бурі — не погодної, а тієї, що пройшлась людськими серцями. Повітря було різке, свіже, щільне, як невимовлені слова, а кузов машини — прохолодний ззовні, але всередині ще трималася нічна волога задуха. Лана лежала з відкритими очима, не кліпаючи, вдивляючись у сірий дах. Сидіння впивалося в спину, лопаткові кістки немов жили окремо від тіла, боліли, нили, але вона не ворушилась. Лише пальці стискали тонку тканину светра на животі — уже важкому, уже непідйомному. Вона дихала повільно, важко, намагаючись не пускати сльози, але й не затискати почуття. Вона вже не плакала. Вичерпала це. Залишалась тільки тиша всередині. І знайомі голоси — приглушені, обережні, такі, наче боялися потривожити щось старе, спляче, важливе.

— …вона все бачила, Марку, — голос Бориса був рівний, приглушений. Він ніби не говорив, а зважував кожне слово, ніби не хотів, щоб хтось сторонній чув, але знав, що Лана — не стороння. — Вона стояла просто в дверях. Я не встиг нічого зробити. І знаєш, як важко було переконати її не сісти в таксі до Відня?

— Що вона сказала? — голос Марка хрипів. Низький, стиснутий, він звучав так, ніби кожне слово віддирали зсередини. — Вона нічого не кричала. Просто… дивилась.

— Вона мовчала, бо всередині в неї все лопалось. І знаєш, це страшніше за будь-який крик, — тихо, без емоцій відповів Борис. — Вона — не Ірен. Не грає, не б’є на жалість. Вона справжня. І ти можеш її втратити. Якщо ще не втратив.

— Я нічого не пам’ятаю, Борис, — голос Марка тріснув. Він ніби зламався у власному зізнанні. — Я клянусь. Я пам’ятаю тільки, як сидів на кухні з тим чортовим стаканом. Далі — порожнеча. Темрява. Я думав… я думав, що вмираю.

— А вона думала, що ти просто… зрадив. Холодно. Буденно. Без пояснень. А ти знаєш, як це — лягти спати у машину на узліссі, на останньому місяці вагітності? — Борис на мить замовк. Зітхнув, гірко, з притлумленою іронією. — І як лікар я скажу: це, м’яко кажучи, не найкраще рішення. Але вона не захотіла заходити в дім. Їй було огидно. До тебе. До тієї сцени.

Тиша, що впала, була глухою, обтяженою. У ній було більше болю, ніж у словах. Тиша — як невимовлений вирок.

Марк мовчав довго. Потім зітхнув — довгим, порожнім зітханням, у якому відчувався втомлений відчай.

— Я не хотів її втратити. Але не знав, як бути, Борис. Ірен нав’язалась… ця дитина… Вона наче тисла з усіх боків.

— Ірен завжди тисне. А Лана — відходить. Вона не буде боротись за місце поруч із тобою. Вона просто піде. Зі спокоєм. З гідністю. І ти прокинешся одного ранку, а її не буде. Ні в дверях, ні в житті.

Ці слова зупинили дихання не тільки у Марка — Лана теж на мить завмерла. Її серце забилось сильніше, і вона вже не могла просто лежати. Вона повільно сіла, тримаючись за живіт, потім натиснула на дверну ручку — метал був холодний — і вийшла з машини. Повітря обдало шкіру, як обійми когось забутого. Туман торкався щік, мов пальці дитини. Вона встала рівно, обличчя було спокійне, тільки голос — трохи сиплий, після ночі без сну:

— Вже прокинулись, бачу.

Борис одразу відступив, майже рефлекторно, ніби передав їй простір. Марк обернувся повільно, очі в нього були темні, з червоними прожилками. Він подивився на Лану так, ніби тільки зараз побачив, скільки в ній сили, тиші, і болю.

— Ти не мала спати в машині, — сказав він. Це було перше, що зміг вимовити.

— А де? — Лана стиснула плечима, ніби це була вже не перша така ніч. — У ліжку з вами?

Очі Марка опустились. Його плечі обм’якли, ніби щось всередині опустило руки. Він мовчав. Вперше за довгий час — щиро не знав, що сказати.

— Я нічого не пам’ятаю, Лано. Клянусь. Якщо б міг щось змінити — я б змінив. Але я ледве стояв на ногах. А зараз стою перед тобою і прошу… просто послухай. Не пробачай — просто послухай.

Лана перевела погляд на Бориса. Він мовчки кивнув. Цей кивок не був проханням, а швидше — підтвердженням: так, він говорить щиро. Так, ти маєш право не вірити. Але послухай.

— Послухаю, — сказала вона тихо, але твердо. — Але тільки після того, як зроблю собі чай. І, можливо, перевірю, чи не вмерла моя спина.

— Я можу принести подушку… — вставився Борис, більше з турботи, ніж із ввічливості.

— І нормальну розмову, — додала Лана, дивлячись у вологий туман. — Без брехні. Бо я більше не витримаю вистав. Ні від кого.

Марк кивнув. Він не смів іти ближче. Його очі були повні сорому, можливо — навіть каяття. Але обіймів не було. Не було сліз, ні сцени прощення. Тільки ранок, сирий і мовчазний. І маленький, тихий крок до правди.