Загроза

Пізній вечір. Будинок на узліссі.

М’яке світло фар повільно висікає дорогу поміж дерев. Машина Бориса знову під’їжджає до того самого мисливського будиночка.

Лана сидить на передньому сидінні, стиснувши пальці на колінах. Обличчя — застигле. Усередині лише тиха, втомлена надія: що Марк оговтався. Що поговорять. Що все ще не втрачено.

Вони виходять із машини мовчки. Дім здається спокійним. Жодного звуку, лише вітер шелестить листям. Борис відкриває двері — вони не зачинені.

— Якщо він у ліжку, значить, бодай спить, — шепоче Лана.

— Ідеально, — киває Борис. — Тоді ми просто…почекаємо до завтра. Поговоримо — якщо зможе.

Лана вже на сходах. Вона тримається за поручні, повільно підіймаючись. Кожен крок — мов у воду. Змішаний страх і очікування. Вона відкриває двері до спальні — і застигає.

У ліжку — двоє.

Марк. І Ірен.

Вони лежать під ковдрою, обличчя спокійні, сплять. Їхні руки торкаються.

Картина з фільму, але занадто реальна, занадто болюча.

Лана завмирає. Серце б’ється десь у горлі. Не крик — ні. Тільки глибока, бездонна порожнеча в грудях. Вона повільно зачиняє двері.

Борис стоїть внизу, помічає її погляд.

— Він там? — питає тихо.

— Вона теж. — Лана зупиняється на першій сходинці, обертається до нього. — Вони разом. Сплять. Як двоє людей, у яких нічого не болить.

Борис не здивований. Лише важко зітхає. Виходить на ганок, чекає, поки вона приєднається.

Вулиця. Прохолодно. Повітря гущеє, як перед дощем.

Лана стоїть мовчки, потім рвучко каже:

— Вези мене додому. Я заберу речі. А далі… щось буде. Мені байдуже. Але не тут, не зараз, не з ним.

Борис мовчить кілька секунд. Потім несподівано:

— Почекай. Вислухай мене. П’ять хвилин. І якщо потім захочеш — я одразу сідаю за кермо.

— Борис… — вона втомлено киває. — Гаразд. П’ять хвилин. Але не розповідай мені, що я щось не так побачила. Я маю очі.

— Ти бачила виставу. Дуже добру. Як і все, що Ірен робить, коли хоче чогось досягти.

— Тобто ти хочеш сказати, що вона це все підлаштувала?

— Я не хочу, Лано. Я знаю. Я знаю її з університету. Знаю її… систему.

— Що ти маєш на увазі?

Борис вказує на будинок.

— Вона завжди з’являлась тоді, коли було вигідно. Коли Марк був на злеті — вона поруч. Коли починались проблеми — зникала. Її історія з «вагітністю» — не перша. Вперше вона «залітала» ще з одним хірургом, поки зустрічалась із Марком. А коли це не спрацювало — повернулась до нього. Зі сльозами, з обручкою… все як треба.

— Але ж… — Лана ковтає. — Ми бачили. Вони спали поруч.

— Ми бачили двох людей у ліжку. Але скажи чесно — в тому стані, в якому ми його залишили після обіду,… — Борис дивиться їй просто у вічі. — …він би взагалі зміг піднятися? Він ледве тримав ложку, коли ти годувала його супом.

Лана мовчить. Очі повільно розширюються, як усередині починає хитатись картинка, яку вона щойно прийняла за правду.

— Але чому вона… для чого?

— Бо ти — загроза. Бо ти стоїш поряд з ним і не просиш нічого натомість. Ти справжня. Ти носиш його дитину, але не торгуєш цим. Ти не штовхаєш його в адвокатів, не вигадуєш історій. Ти просто є.

Борис робить паузу.

— І це — найбільша загроза для Ірен. Бо така жінка здатна змінити Марка. А Ірен не хоче змін. Вона хоче контроль.

Лана стискає губи. Потім нарешті видає:

— То ти думаєш… що він не…?

— Думаю, він спить. У прямому сенсі. І його тіло теж, напевно, не в стані щось «робити». І думаю — вона розклала все красиво. Випадковість. Ліжко. Дотик. Фото, може, навіть.

Але це не має значення.

— Чому?

— Бо важливе не те, що ти побачила. А що з цим робиш.

Після довгої, глибокої тиші Лана відводить погляд убік. Очі блищать, але сльози не падають. Їй боляче — вже не як рана, а як внутрішній розрив, глухий і пульсуючий.

Борис стоїть поруч, на відстані, яка говорить: «Я не тисну», але голос — тихий, і майже зламаний:

— Є ще щось, що я мушу сказати.

— Якщо це ще один шмат історії про Ірен, краще не треба. — Лана не дивиться на нього.

— Це не історія. Це зізнання. Особисте. І… неприємне. — Борис затримує подих

— У нас із Ірен… були стосунки. Не тоді, колись давно. Зараз. Нещодавно.

Тиша стала гострою. Лана не відвела погляду, але її спина напружилась.

— Це багато що пояснює, — сказала вона нарешті. — Особливо твою поблажливість до неї.

— Я не виправдовуюсь. Але так, це правда. Все закрутилось на фоні розриву з Марком. Вона знову гралася. Я... не одразу зрозумів. Думав, цього разу щось змінилося. Та виявилось — ні.

Борис зробив паузу. Глянув на її профіль — бліде обличчя, стислий рот, погляд, спрямований у темряву.

— І коли вона сказала, що вагітна — я не встиг нічого зробити. Вже наступного тижня вона приїхала до Марка і сказала, що це його дитина. А він… повірив. Звичайно, повірив. Бо хотів вірити.

Лана відвела погляд у сторону, втупилась у вологу дошку ґанку. Вона дихала повільно, як людина, що стримує біль не словами, а силою волі.

— І ти нічого не сказав?

— Ні. — Він знизив плечі. — Тоді ні. А потім… з’явилась ти. І я дізнався, що ти чекаєш на дитину Марка. Все в мені зламалось. Це було занадто.

— Чому? Бо твоя схема більше не працювала?

— Ні. Бо я зрозумів, що Ірен — токсична. Але я вже був в її пастці. І мовчання стало єдиним способом… тримати хоч щось під контролем.

Лана вдихає повітря, повільно. Дивиться на нього довго, мов зважує вагу правди, яку він щойно поставив між ними.

— І чому ти вирішив сказати це зараз?

— Бо бачу, що ти на межі. А я не хочу, щоб ти поїхала, думаючи, що весь цей світ — проти тебе. І що йому більше нема кому вірити. — Борис замовкає. — І ще… бо вперше за дуже довго я хочу, щоб хтось знав правду про мене.

— Я не знаю, що з цим робити. — тихо каже Лана. — Я не знаю, кому тепер вірити. Йому — в такому стані? Їй — ніколи. Тобі?.. — Вона ковтає. — Ти чесний. Але і ти був у цій грі.