Будиночок на узліссі

Пізній ранок.

Дощу не було, але повітря було вогким, важким — як після довгого мовчання. Борис припаркував машину перед старим мисливським будиночком. Дерево на фасаді почорніло від часу, вікна були запітнілі. Один із них — ледь прочинений.

— Він тут, — сказав Борис, не виходячи з машини. — Авто за будинком. І я впізнаю цю тишу.

Лана мовчки відкрила дверцята й вийшла. Її рухи були різкі, але стримані — внутрішнє напруження проривалося в диханні. Вона обійшла ґанок, штовхнула двері.

Всередині пахло вогкістю, димом і… алкоголем.

У каміні догорала гілка, а на підлозі, присунувшись до старого шкіряного крісла, сидів Марк. Без взуття. В джинсах і светрі, з розпатланим волоссям. Біля нього — напівпорожня пляшка. В руках — кухоль із залишками чогось темного.

Він повільно підвів погляд. Очі — каламутні, під очима — синці, щетина на обличчі робила його старшим на десять років. І все одно — це був Марк.

— О, — хрипко сказав він. — Ти прийшла.

— Чорт забирай, Марк… — Лана опустилася навколішки поруч, хоч це було складно. — Що ти зробив із собою?..

— Відпочиваю, — пробурмотів він. — Тиша… Не треба вибачатись, не треба нічого вирішувати. Не треба бути сильним.

Борис зайшов у хату, зупинився біля порога.

— Він п’яний, — кинув просто. — Не сильно, але достатньо, щоб його не пустили навіть у банк, не те що — на підписання угоди.

— Ти міг сказати хоч щось… — прошепотіла Лана, притискаючи його долоню до свого живота. — Ти зник. І я…

— Я боявся, що зламаю тебе, — відповів Марк, ледь доторкнувшись до її пальців. — І зламав себе.

Лана витягує телефон. Вона майже в істериці, але ще тримається. Вона натискає контакт: Леонід.

— Льоню, він не приїде. Я в лісі, посеред нічого. Він не в стані навіть встати.

— Що?! — голос Леоніда чітко чути навіть Борису. — Ти жартуєш? Підписання на 7 мільйонів! Ми не можемо просто сказати «вибачте»!

— Я знаю! — Лана різко встає, відходить у куток кімнати, щоб не бачити Марка. — Але що я можу зробити?! Я не можу його тягнути туди. І я не можу підписати сама, я ніхто юридично!

Пауза.

— Слухай… а довіреність? — озивається Леонід. — Може, зробити довіреність від Марка, на когось із вас?

— І де я тобі знайду юриста в мисливському будинку в дупі Австрії?! — вибухає Лана. — І навіть якщо знайду, ти думаєш, він в такому стані щось підпише?..

— Лана, у тебе ж є юросвіта. Ти можеш скласти текст довіреності сама. Він же колись тобі довіряв доступ до документів?

— Леоніде, — голос її стає крижаний, — ти щойно реально запропонував мені підробити документи на мільйони євро?

— Це не підробка. Це… юридичне лавірування. І Марк поруч. Він при свідомості. Якщо він схвалить — це вже щось.

— Схвалить?.. — Лана озирається на зламаного чоловіка біля вогнища. — Він навіть не може пояснити, скільки зараз днів у тижні.

Борис, який досі мовчав, тихо сказав:

— Якщо ти складеш текст, я можу поїхати й підписати від його імені. У тебе буде офіційна довіреність — і присутність друга, який його знає.

— А ти не юрист, Борис.

— Але я — єдиний, хто може бути поруч і кому він хоч трохи довіряє. — відповів той. — І я не дам зірвати контракт. Не зараз.

Тиша.

Лана затискає очі. Її рука ледь тремтить. Вона поглядає на Марка, який у цей момент засинає просто на підлозі.

Вона говорить тихо, але чітко:

— Добре. Я складу довіреність. Але якщо хоч один пункт не спрацює, хоч одна підпис не буде визнана — це буде на моїй совісті.

— Я знаю, — тихо відповідає Борис. — Але ми не дамо їй згоріти. Обіцяю.

І вона бере ручку, дістає ноутбук зі своєї сумки, сідає просто на підлогу. Борис ставить перед нею лампу.

У старому мисливському будиночку, в обіймах ранкового світла, народжується ризикований, але єдиний план.