Переговори та екскурсія

Величезна переговорна кімната була наповнена напівтишею — тією, що з’являється, коли всі вже втомилися чекати. Чотири партнери з Цюриха, ділові в костюмах, переглядали документи. Кожен із них раз по раз поглядав на годинник. Один із них, пан Фішер, демонстративно зітхнув і прошепотів щось німецькою.

Заступник Марка — помітно нервовий чоловік на ім’я Ґельмут — ходив від стіни до вікна і знову назад. На обличчі блищав піт.

— Це катастрофа… — пробурмотів він, підходячи до Лани. — Пан Марк мав бути тут. Ми не можемо вести переговори без нього!

— Ви не довіряєте мені? — Лана підняла очі з паперів, спокійно, але з виразним холодом у голосі. — Мої підписи стоять на кожному з цих пунктів. І ви знаєте, що я краще розумію контракт, ніж будь-хто в цій кімнаті.

— Але ви не генеральний директор! — вигукнув Ґельмут. — Ви не можете офіційно…

— Я його партнер. І я єдина, хто зараз тут. — Лана вже підвелася, глянувши на здивованих гостей. — Панове, я перепрошую за незручність. Ми мали б підписати контракт о десятій, але у нас... форс-мажор.

Пан Фішер скривився, але Лана встигла додати:

— Я пропоную перенести підписання на другу половину дня. За цей час ми організуємо для вас коротку екскурсію містом — покажемо Відень, яким його не бачать туристи. Справжнім.

— Екскурсію? — перепитав хтось із партнерів, явно не очікуючи такого ходу.

— Так. — Лана усміхнулась — ледь, професійно. — Віденська класика, кав'ярні, а може — навіть кілька архітектурних шедеврів. І, звісно, обід у традиційному ресторані. Я беру це на себе.

Після хвилини обговорень партнери погодилися. Хтось навіть посміхнувся. Вони вийшли з переговорної — і Лана дозволила собі глибоко вдихнути.

Кабінет Марка.

Лана зайшла швидко, різко зачинила за собою двері й одразу дістала телефон. Руки трохи тремтіли, але голос — чіткий:

— Льоню, він зник. — Вона говорила майже пошепки. — Тиждень. Жодного дзвінка. Він не вдома. І сьогодні... він мав підписати контракт на 7 мільйонів євро, і його нема.

— Він міг поїхати кудись, Лано... Може, не витримав? — пролунало у слухавці.

— Не попередивши? Не залишивши жодної записки? — Вона нервово розгортала папку з документами. — Це не схоже на нього. Він зник. І мені страшно — бо я більше не злюсь. Я хвилююсь.

Раптом у двері постукали — і не чекаючи відповіді, в кабінет зайшов Борис Девецький. У пальті, без посмішки, з серйозним поглядом.  Обережно, без усмішки, він заходить до кабінету.

— Добрий день, — озвався він з легким нахилом голови. — Я Борис Девецький. Друг Марка.

Лана, все ще з телефоном у руці, звела брови. Розгубленість на мить промайнула на її обличчі. Вона вперше бачила цю людину.

— А я... не вас чекала. — холодно кинула вона. — Вибачте, але зараз не час для світських візитів.

— Це не візит. — відповів він спокійно. — Я приїхав, бо... бо Марк не відповідає. І я подумав, що, можливо, хтось із вас щось знає. Ви, наприклад.

— У нас з вами не було нагоди познайомитись, — Лана вказала йому на вільне крісло, хоча сама залишалась стояти. — Лана. Колега. Партнерка по бізнесу, якщо бути точнішою. І, схоже, єдина, хто намагається не допустити провалу контракту на мільйони євро, поки ваш друг зник.

Борис сів повільно, не відводячи погляду.

— Я знаю, хто ви. Чув про вас давно. Але... не думав, що зустрінемось ось так.

— Ну от. — вона знизала плечима. — Вітаю в реальності. Без красивих фільтрів.

Вона знову притулила телефон до вуха.

— Льоню, я тобі передзвоню пізніше, тут з’явився хтось... не зовсім зайвий. — Вона кинула погляд на Бориса, короткий, оцінюючий. — Може, знатиме більше, ніж я.

Після короткого прощання вона поклала слухавку.

— І отже, Девецький. — Лана сперлася на стіл. — Тепер ви можете сказати, навіщо насправді приїхали?

Борис все ще сидів у кріслі навпроти, нахилившись трохи вперед, руки зчеплені, погляд зосереджений. Лана стояла — наче навмисно зберігаючи позицію сили. Але в її очах не було агресії. Тільки втома, турбота — і крихта недовіри.

— Отже, ви — та сама Лана, — тихо сказав Борис, ковзаючи поглядом від її обличчя до руки, що стискала папку. — Дивно бачити живу людину, яку вже уявляєш із чужих слів.

— Це мало звучати як комплімент? — Лана злегка примружила очі.

— Ні. Як констатація. — Він ледь усміхнувся, але без звичної чоловічої самовпевненості. — Я думав, ви інша.

— Яка саме? — Вона схрестила руки, немов кидала виклик.

— Епізод. — відповів Борис чесно. — Я думав, що ви — одна з тих, що з'являються в його житті, коли воно ламається. Гарні, розумні, тимчасові. Але… щойно я побачив, як ви тримаєте цей офіс і весь контракт — я зрозумів, що ви не просто "глава з минулого".

Лана стиснула губи. Вона чула і гірші оцінки. Але щось у тій простоті, з якою він це сказав, викликало в ній несподівану повагу. І щось інше — колючий біль. Бо він мав рацію. Вона не була тимчасовою. І це лякало.

— Я теж вас не уявляла. — відповіла вона. — Але якщо чесно — не бачила, що ви взагалі з’явитесь.

— Я довго не з’являвся, бо вважав, що все під контролем. — Борис перевів погляд на вікно. — Іноді чоловіки думають, що мовчати — це бути вірним. А виявляється, мовчання теж зрада. По-своєму.

Вона помовчала, відвернувшись. Потім заговорила вже тише:

— Ви друг Марка… Тоді чому не приїхали раніше? Чому не зупинили його, коли він почав мовчати?

Борис не одразу відповів. Його голос став глухим:

— Тому що мені здавалося, що він нарешті дихає. Що ви — той простір, у якому він не мусить прикидатися. Я не думав, що він знову сховається. Але я забув головне — він не вміє просити. Тільки йти.

Лана глибоко вдихнула, погляд її трохи затуманився.

— Я поїду туди. Сьогодні ж. Якщо він там — я його знайду. Якщо ні… значить, він не хоче, щоб його знаходили.