Тиждень тишини

Минув тиждень.

У домі було тихо.

Не тривожно — інакше. Як буває після бурі, коли не знаєш: це вже кінець чи тільки затишшя перед новим шквалом.

Каблучка досі лежала там же, на краю полички біля вікна. Відблиск сонця вдень ловив її срібло, а вночі вона ховалась у тіні, така сама мовчазна, як і Лана.

Вона не надягала її.

І не ховала.

Просто... дивилась. Щодня.

На кухонному столі розкладені фарбові зразки для дитячої. Ні глітеру, ні рожевого. Але серед відтінків є пастельно-зелений. Зі спокійним теплом.

Лана сидить за столом, закутавшись у плед, тримає чашку ромашкового чаю — звичка, що стала її способом виживати останні дні.

Її погляд мимоволі падає на коробочку. Та сама — з каблучкою. Вона стоїть на підвіконні, ніби чекає.

Не як ультиматум, а як знак.

Лана підводиться. Повільно.

Підходить. Сідає навпроти неї.

Її пальці торкаються кришки. Але не відкривають одразу. Спершу вона просто сидить. Дихає. Слухає, як будинок дихає разом з нею.

— Сім днів, Марку, — говорить вона вголос, тихо, як молитву. — Сім днів — і жодного дзвінка. Жодного «як ти?». Жодного «я біля».

Її голос не злий. Просто втомлений, як у людини, що довго чекала — і не дочекалася. І все ж… щось тримає її тут.

Вона відкриває коробочку.

Каблучка все така ж. Маленька, з теплим камінцем. Тепер вона здається ще ціннішою — бо за ці дні вона обросла сенсом. Спокоєм. Мовчанкою, у якій все сказано.

Лана бере її в руку. Дивиться на неї довго.

— Я не знаю, яким ти будеш завтра. І не знаю, якою буду я. Але я знаю, що була готова. Я була готова дати тобі цей шанс. Нам цей шанс.

Її голос зривається, але не в сльози. В рішучість.

— І найсумніше — що сказати це більше нема кому.

Вона повільно надіває каблучку на палець. Не як згоду. Не як обіцянку на все життя.

Як знак. Що вона — відкрита.

Що всередині не все зламалось.

І раптом… у домі знову стає дуже тихо. Тиша така, що чути, як серце стукає в грудях. Не швидко. Але з кожним ударом — сильніше.

Лана підходить до дзеркала. Дивиться на себе. Її обличчя — трохи змарніле, очі втомлені. Але каблучка блищить м’яко, непоказно. Як надія.