"Неймовірний" ранок

Марк прокидається повільно.

Спершу розмиті обриси стелі здаються йому чужими. Потім погляд натрапляє на знайому шафу в коридорі, на тріснуту лампу і… плед, що лежить на ньому. Сірий, з китицями.

Він ледь усміхається.

Цей плед він точно не клав на себе сам.

Цей маленький жест — її жест — важить більше, ніж будь-яке «пробач».

Значить, вона побачила. Не закрила двері навіки.

На кухні пахне підсмаженим хлібом, нотки малинового варення змішуються з ароматом свіжозвареної кави. Марк підводиться, проводить рукою по волоссю, зазирає в дзеркало в коридорі — вчорашній одяг, м’ятість навколо очей, але щось нове в погляді. Спокій. Обережна надія.

Він заходить у кухню — і зупиняється.

Лана стоїть біля столу.

В руках — два горнятка кави. Вона у тій же вільній кофті, волосся зібране у простий пучок. Її живіт уже помітний, і в її рухах — новий спокій, м’яка сила, якої ще вчора ввечері не було.

Вона обертається. Їхні погляди зустрічаються.

— Я подумала, що ти, мабуть, не встиг поснідати, — каже вона спокійно. — Або не дуже хотів після тієї ночі на дивані.

— Не встиг, — хитає він головою, сідаючи. — Але якби й встиг… усе одно повернувся б сюди.

Я не чекав чогось. Просто хотів бути поруч.

Лана подає йому чашку.

— Я знаю. І я це побачила. Дякую.

На мить — тиша. Але не напружена. Це тиша, в якій проростає щось нове. Надламана, але жива.

— Я не можу обіцяти, що знову не злякаюсь, — каже вона після паузи, опустивши очі до чашки. — Але я вмію слухати. Якщо ти захочеш щось сказати — я буду. Тут.

Марк не одразу відповідає. Його пальці ковзають по горнятку. Він дивиться на неї — довго, без тіні захисту чи гри.

— Мені вистачить навіть цього. — Його голос ледь чутний, але щирий.

Лана усміхається. Не без втоми, не без іронії, але щиро. Жива.

— До речі… я все ще не вибрала колір стін у дитячій.

— Можливо, тепер ти не проти подивитися зі мною кілька варіантів?

Марк усміхається — так, як давно не усміхався: очима, не тільки губами.

— Звісно. Тільки, будь ласка, не рожевий.

— Домовились. Не рожевий… але я нічого не обіцяю щодо глітеру.

Вони сміються. Вперше разом. Легко. Без напруги, без минулого в кожному слові.

Потім настає тиша — м’якша, глибша. Марк нахиляється, витягує щось із кишені куртки, що лежить на спинці стільця.

Невелика коробочка.

Лана дивиться на неї, не дихаючи. Марк не опускає очей.

— Я думав довго, як сказати. І що сказати.

— Це — не пропозиція руки і серця. Не офіційно. Не пафосно. І, чорт, точно не так, як я уявляв. Але… це — все, що в мене є по-справжньому.

Він відкриває коробочку. Усередині — невелика, ніжна каблучка. З маленьким, скромним камінцем по центру. Вона стара. Але доглянута. Від неї віє чимось рідним, справжнім, теплим.

— Цю каблучку подарував моїй мамі батько.

— Після її смерті — це все, що залишилось. А до мами її носила моя бабуся.

— Я зберігав її, бо не знав, чи зможу колись довіритись комусь настільки.

Він глибоко вдихає.

— Це — не освідчення. Це… запрошення.

— Запрошення розділити зі мною життя. З усім, що в ньому є. З моїми недоліками, з моїм… минулим. З моїми помилками. І з цією історією.

— Шлюб з Ірен — найбільша помилка. І, ні — вона не на все життя. Ми розлучимося. Це просто займе час. Але… вона — не моє завтра. А ти — можеш бути ним.

Лана довго мовчить. Її погляд — глибокий, пронизливий. Вона бере каблучку. Обережно, наче це щось крихке, живе.

Марк дивиться на Лану, ніби бачить її вперше. Вона тримає каблучку на долоні, як щось священне. Її пальці тремтять — не від страху, а від важливості моменту. Вона не приміряє її. Просто… тримає. І цього достатньо.

— Вона така... тепла, — шепоче Лана, проводячи подушечкою великого пальця по тонкому сріблу. — Я не знаю, що буде. Але знаю точно — мені страшно не від тебе. Мені страшно втратити себе. Загубитись у цьому всьому. У чужих рішеннях. У чужій правді.

Марк киває. Повільно, з повагою до її слів.

— Я це розумію. І не маю права тягнути тебе кудись, де тобі буде тісно. Навіть якщо це до мене.

Він обережно пересуває чашку ближче до неї, як символ: я тут, але не нав'язуюсь.

— А ще… я мав сказати тобі раніше. Про квартиру.

Лана піднімає очі. Слухає, насторожено.

— Та квартира у Відні. Та, де ми жили. По документах вона давно оформлена на тебе. І це не зміниться — незалежно від того, залишишся ти зі мною чи підеш.

— Що? — Лана трохи хитає головою, не розуміючи. — Ти ніколи не казав...

— Бо не хотів, щоб ти думала, ніби я щось “даю”, а потім можу забрати. Це твій дім. Був і буде. І не тому, що я хочу тебе утримати. А тому, що я хочу, щоб у тебе було своє. Свій простір. Твоє рішення. Без прив’язки до мене.

Вона дивиться на нього довго. На чоловіка, який колись здавався кам’яним, закритим, трохи цинічним — і бачить перед собою когось зовсім іншого. М’якішого. Тихішого. Щирого.

— Чому ти такий зараз? — питає вона. Голос тихий, без звинувачення. — Це страх? Провина? Чи…

— Це я. Отакий, який залишився, коли відпали всі маски.

— І якщо чесно — це найчесніше, що я можу дати. Себе. Без вигладженого фасаду. З розбитими частинами, з недоліками.

Він встає. Повільно, без жодного різкого руху. Обходить стіл і зупиняється біля неї.

— Я піду зараз. Не тому, що хочу тікати. А тому, що… ти маєш сама вирішити. Що з тією каблучкою. Що з квартирою. Що з нами.

Він знову кидає погляд на її живіт — не різкий, не вимушений. Теплий. Турботливий.

— Я не збираюсь бути ще одним чоловіком, який приходить, коли зручно, і йде, коли складно. Якщо ти покличеш — я буду. Якщо не покличеш — теж залишусь, просто… поруч. І як батько, і як той, хто тебе любить.

Він не чекає відповіді. Просто легенько торкається її плеча — м’яко, з вдячністю — і виходить з кухні.