Будинок Лани та Марка

Світло в спальні приглушене, лампа на тумбі кидає теплий, м’який відблиск на акуратно складені речі. Плед на ліжку трохи зім’ятий, наче щойно з нього встали, а в повітрі ще відчутний тонкий аромат її парфумів — щось ніжне, але з гіркуватою ноткою, як вечори в жовтні.

Лана повільно складає светр. Його м’яка тканина ковзає між пальцями, але руки тремтять. Вона ховає цей тремор, ніби хоче залишитися сильною хоча б для себе. Одна за одною книги лягають у валізу — безладно, не як завжди. Вона завжди розкладала їх за розміром, за логікою. А тепер — просто ховає, як спогади, які хоче забути.

У кімнаті тихо. Тиша така щільна, що чути, як працює лампа — її лампочка злегка потріскує. І тут раптом — гучний хлопок дверей, різкий, наче грім у замкнутому просторі. Від несподіванки Лана здригається. У дверях з’являється Марк. Його постава напружена, у кутиках очей — темні кола. Він виглядає так, ніби не спав кілька ночей. Очі червоні, не те від втоми, не те від алкоголю чи сліз. Але голос — гучний, різкий, мов удар по нервах:

— Так, я винуватий, що не сказав тобі! Але вона — ніщо для мене! Нічого! — кричить він, намагаючись перекричати свій сором. — Ти правда думаєш, що якби я був щасливий у шлюбі, я б носився з тобою стільки часу? З квітами, з сніданками в ліжко, кожен вечір спішив додому, як справжній сім’янин? І жодну блядь на стороні не тримав — тільки до тебе!

Його голос обриває повітря, як лезо. Але Лана стоїть спиною, ніби його слова об неї відскакують. Вона не озирається. Коли нарешті заговорює, її голос тихий, проте в ньому — залізо.

— Ірен вагітна, Марку. — Вона промовляє це, мов вирок. — Діти не від святого духа беруться.

Марк ніби хитається від цих слів. Він розкриває рота, але слова не виходять. Тільки тиша і зойк у погляді. Потім він стискає кулаки, наче намагається зібрати себе докупи. Його голос звучить вже глухо:

— Це було до нас. До того, як я зустрів тебе. І це було на п’яні голову, з будь-ким. Ти знаєш мене — я не святий, але не дурень.

Лана повільно повертається. Очі її блищать від сліз, але вона не дає їм впасти. В її погляді — виклик, глибока рана і зневіра:

— Ти думаєш, що це все пояснює? — її голос починає ламатися. — Що я маю терпіти чужу вагітність і приховану правду? Як ти думаєш, це допомагає? Ні.

Вона різко змахує сльозу з щоки, наче злиться на саму себе, що дозволила цьому болі торкнутися її.

Марк зітхає. Вперше його погляд справді м’який. Він дивиться на неї не як на коханку, не як на партнерку — а як на людину, яку боїться втратити по-справжньому.

— Лано… будь ласка, залишайся. Я можу пожити окремо — у кімнаті, в іншій квартирі, як скажеш. Але не йди зараз. Не після всього, що ми пройшли.

Вона опускає погляд. Її руки знову тремтять. Вона ставить валізу на підлогу — не як знак примирення, а як визнання: зараз вона не готова тікати, але ще не вибачила.

— Я не знаю, чи зможу пробачити. Чи зможу знову тобі вірити. Але зараз… мені потрібен простір. Час, щоб зрозуміти, чи є між нами ще щось справжнє.

Марк робить крок ближче, простягає руку. Обережно торкається її пальців — так, ніби боїться зламати щось тендітне.

— Дай нам шанс. Я не хочу все втратити.

Лана дивиться на його долоню у своїй руці. Її очі знову наповнюються слізьми — але цього разу це не тільки біль. Це — суміш усього: втрати, надії, любові, гніву.

— Час покаже, — шепоче вона.

Потім вона обережно витягує свою руку з його. В її русі — рішучість. Вона підходить до дверей, дивиться ще раз на нього, затримується на секунду — наче хоче щось сказати. Але мовчить.

І закриває двері прямо перед ним.

Марк залишається за дверима — з руками в кишенях, з опущеним поглядом, із тишею, що тисне з усіх боків.

А Лана — все ще в цій кімнаті. Не пішла. Але й не залишилася так, як раніше. Вона знову одна, в цьому напівтемному просторі, який колись був їхнім.

Їй боляче, але вона дихає рівно. Вона зробила свій вибір: залишитись, але не пробачити одразу. І це — її перший крок до себе.