Правда

Лана стоїть в коридорі, у руках — маленький віяло зразків фарби: ніжно-м’ятний, кремовий, теплий лавандовий. Вони пахнуть новим початком. Її пальці легенько торкаються паперових смужок, а губи — в м’якій, справжній посмішці, яку вона не намагається приховати. Дитяча кімната. Вона вже бачить її. М’яке світло, дерев’яне ліжечко, ковдра з крихітними ведмедиками. Двері трохи прочинені — і Марків голос з-за них: «Тихо, вона щойно заснула».

Після наради Лана вирішила швидко піднятись до нього. Просто показати варіанти, спитати:

— Який колір у тебе асоціюється з теплом? П’ять хвилин, максимум десять — і назад у свій відділ. Піднімається ліфтом, притискаючи зразки до грудей. На підборах, у светрі кольору кави з молоком, трохи збуджена, щаслива. Вона вже на двадцять п’ятому. Ще кілька кроків до коридору керівництва, коли знайома фігура з HR відділу виходить з переговорної. Оксана. Вона завжди привітна, трохи багатослівна, трохи надмірна.

— О, Лано! — озивається вона з посмішкою.

— Ти якраз у "гніздо"?

Лана трохи не розуміє: — Що?

— Ну, — Оксана підморгує, — до Марка ж? Там зараз гаряче, як у вулик. Ірен у нього вже годину сидить. Світ ніби завмирає. Ірен. Ім’я боляче дзвенить у вухах. Лана завмирає з усмішкою, що мимоволі зникає.

— В сенсі… Ірен? — тихо перепитує. Оксана робить вигляд, що нічого особливого.

 — Ну так, його дружина ж. Така блондинка з видовженим обличчям, завжди в бежевому. Ми ж думали, вони на розлучення подали, а сьогодні… вона прям як вдома. Прийшла в його офіс із кавою — у тій самій чашці, пам’ятаєш? З їхнього спільного фото.

— Яке фото? — глухо питає Лана, хоча вже знає відповідь.

— Ну… з відпочинку чи весілля, я не знаю. Він колись ту чашку тримав на столі. А сьогодні вона її принесла, поставила перед ним, мовляв: "Як раніше, пам’ятаєш?" — і така… власницька. Коли ми проходили, вона ще й двері сама зачинила.

 - Ти ж не зайдеш туди зараз, правда? Лана опускає очі. Її пальці мимоволі стискають зразки фарби. М’ята. Крем. Лаванда. Такі ніжні, беззахисні кольори — раптом здаються чужими. Вона посміхається автоматично.

 — Ні. Я просто… проходила.

— А, ясно! — Оксана киває, не помічаючи, що посмішка на обличчі Лани вже не сяє, а тримається на вольовому зусиллі.

 — Ну, тоді до зустрічі! Оксана зникає за поворотом. Лана стоїть ще кілька секунд. В уяві — чашка з фото, блондинка у бежевому, двері, що зачинились перед чужими очима. Година. Вони говорили годину. І ще не вийшла. Раптом усе, що вона тримала всередині — тепло, очікування, надію — наче накрило темною водою. Не ревнощі. Ні. Холодна тиша. Порожнеча, в яку ти падаєш, навіть не кричачи.

Приймальня перед офісом Марка

Тиша, наповнена відлунням власних кроків.

Лана йде повільно, ніби ноги самі не хочуть вести далі. У руках — віяло зразків фарби: ніжно-м’ятний, кремовий, теплий лавандовий. Вони вже не пахнуть початком. Тепер — лише папером.

Вона підходить ближче. Двері до офісу Марка трохи прочинені.

Краєм ока бачить фігуру на дивані. Ірен.

Ідеальна. Бездоганна. Струнка навіть у вагітності. У неї бездоганна зачіска, сіра сукня без зайвих деталей, бежеві туфлі, витончена постава. На колінах — планшет, в руках — кавова чашка. Та сама.

Ірен піднімає голову, її погляд зосереджений і трохи зверхній. Але усмішка — ввічлива.

— Вибачте, — говорить вона майже лагідно. — Ви щось хотіли?

Лана завмирає. Її голос глухий.

— Я… шукаю пана Левандова. Марка Євгенійовича.

Ірен злегка киває, відкладаючи планшет.

— Він щойно відійшов. Сказав, повернеться за кілька хвилин. Можу щось передати?

Вона підводиться, повільно, граційно. Кавова чашка — все ще в руці. Її живіт помітний. Меньший, ніж у Лани, але достатньо виразний, щоб не залишити сумнівів.

— Я, до речі, Ірен, — каже вона з тією самою майже щирою посмішкою. — Його дружина.

Ці слова падають, як камінь у воду. Тиша навколо — вже інша. Густа. Глуха. Ріжуча.

Лана не одразу реагує. Вона дивиться на чашку, на диван, на двері, що ведуть у знайомий офіс.

І тільки тоді мимоволі прикриває свій живіт — текою з фарбами.

М’ята. Крем. Лаванда.

Неначе смужки забарвлення дитячої кімнати раптом стали занадто голосними, занадто наївними.

— Лана, — відповідає вона тихо. — Я працюю тут. У відділі розвитку продукту.

— О, цікаво, — Ірен схвально киває, але погляд її швидко сповзає вниз.

На живіт Лани.

Занадто прямолінійно. Занадто відверто.

— Здається, багато нового облич з’явилось у компанії, — говорить вона з ноткою поблажливості. — Важко встежити. Але я рада, що в Марка така талановита команда.

В її голосі чується нотка володіння. Наче вона вже поставила печатку. Власність.

Лана не реагує одразу. Її мозок, серце — все гуде, ніби втрачає орієнтацію.

Вона опускає очі.

— Я, мабуть… зайду пізніше, — ледь чутно.

— Як хочеш, — Ірен знову усміхається. Ця усмішка вже звучить як перемога. — Приємно познайомитись, Лано.

Раптом — клацання дверей.

З коридору входить Марк. Сорочка навипуск, у руках — пляшка води. Він виглядає втомленим, але, побачивши Лану, обличчя мимоволі світлішає.

— Лано? — здивовано. Трохи винувато. Трохи радісно. — Ти тут?

Ірен повертається до нього, спокійно кладе руку йому на передпліччя.

— Ми вже познайомились, — говорить вона тихо, з тією ж посмішкою. — Я щойно сказала Лані, що ти скоро повернешся.

Марк кидає на Лану швидкий, винний погляд. Потім — на її живіт.

Ірен теж дивиться. Нічого не говорить.

Але сказано вже все.

Лана розуміє.

Він не говорив їй.

Про Ірен. Про «дружину». Про чашку. Про історію, яка ще не закінчилась.

Марк ступає до неї, ніби хоче щось сказати. Але вона вже відступає.

— Вибач, я... не хотіла заважати, — каже вона рівним голосом.

— Лано, зачекай, — Марк простягає руку, але не наважується доторкнутись.