Готельний номер був тихим

Світло від настільної лампи створювало теплу напівтемряву. Штори щільно запнуті, місто залишилось за вікном, як далекий фон, який більше не втручається. Пахло чистою білизною, деревом і чаєм, що лишився недопитим на столику.

Ми сиділи поруч на ліжку. Я — згорнута в себе, босі ноги підібгані під плед. Марк — навпроти, спершись плечем на спинку ліжка. Він чекав. Без слів. Просто був поруч. Його присутність була — як тиша, в якій можна нарешті заговорити.

Я довго мовчала. Потім видихнула:

— Це було в ніч, коли мені виповнилось вісімнадцять. Не пізніше. Не раніше. Точно.

17 хвилин після півночі мого дня народження. Саме тоді все закінчилось.

Марк нічого не сказав. Лише легенько нахилив голову. Так, ніби почув не просто слова — а вагу, з якою я їх вимовила.

— Нас викрали за день до того. Мене й батька. Вечір. Ми повертались додому з магазину. Просто піца, торт, який він вибрав з рожевим кремом «бо смішно». Я сміялась.

А через годину — темна машина. Люди з масками. Холодна підлога. Запах бензину й металу.

Я сплела пальці, щоб не тремтіти.

— Нас тримали в старому заводі. Десь на околиці, я досі не знаю, де саме. Вони мовчали. Лише давали воду. Не пояснювали нічого. Тато намагався триматись. Ми рахували разом. Він казав: «Якщо рахуєш — не вмираєш».

Ми грали в гру. Один… два… три…

Я досі рахую в снах.

Я глянула на Марка — він слухав не кліпаючи. Його пальці торкнулися моїх, але дуже обережно. Ненав'язливо.

— В ночі, вже в мій день народження… один з охоронців заснув. Або вдавав. Я зуміла зняти мотузки. Зламала нігті, вирвала шкіру на зап’ястях. Вибігла. Тато сказав: «Біжи. Я зупиню, якщо зрушать».

Я відчула, як стискається горло. Проковтнула.

— Я бігла. Не пам’ятаю як. Просто бігла. Потім — світло. Машини. Люди.  Я кричала: «Там мій батько! Там!»

Вони не встигли дійти до будівлі.

Завод вибухнув о 00:17. Сімнадцять хвилин, як мені виповнилось вісімнадцять.

Тиша.

Марк підвівся, пересідає ближче. Його рухи повільні, м’які, як крок по крихкому льоду. Його рука торкається моєї — але не хапає. Дає опору.

— Я стояла, — прошепотіла я. — І дивилась, як небо перетворилось на вогонь. Там, у тому вогні, був він. І я не встигла. Хоча я ж… врятувалась.

Марк не сказав "ти не винна". Не сказав "ти зробила все, що могла".

Він тільки прошепотів:

— Він би хотів, щоб ти вибралась. Він би згорів знову, ще сто разів — аби ти жила.

Я здригнулась, як від удару. Але не втекла. Залишилась. Поруч із ним.

— Після того, — сказала я, — я зустріла одного чоловіка. Він наче витягнув мене з ями. А потім сам… штовхнув назад.

Марк злегка зрушив, поклав долоню мені на спину. Теплу. Надійно.

— І зараз ти тут, — сказав він. — І я тут. І ніхто не тягне нікого вниз. Ми просто… разом.

Я подивилась йому в очі. Повільно.

Уперше — без броні. Без усмішки, яка ховає тріщини.

— Думаєш, можна почати знову? — спитала я.

Він не відповів одразу. Потім обережно торкнувся мого чола своїм.

— Ні. Але можна почати інше.

І я — в ньому є.

Я вперше не відчула, що тягар — тільки мій.

Вперше сон може бути не повтором, а спогадом, який не знищує.

Вперше — я повірила, що нова глава можлива.