Після сну

Я прокинулася не від звуку. Не від світла. Від дотику. Від тіла поруч.

Його тепло обіймало мене повністю. Руки Марка були навколо мого тіла — м’які, міцні, спокійні. Його долоня лежала мені на спині, друга — трохи вище талії. І я лежала на ньому, ногою обвивши його стегно, як за якір трималась.

Спочатку я нічого не згадувала. Просто відчувала. Безпеку. Тепло. Серце, що билося рівно. Його чи моє — вже не знала.

Очі відкрились повільно. Мені потрібно було кілька секунд, щоб згадати, де я. І ще кілька — щоб згадати, з ким.

Марк.

Його шия — близько, я відчуваю її щокою. Запах — легкий, знайомий, затишний. Його груди підіймаються під моєю рукою. Він не спить. Не рухається. Але й не тривожиться.

Я злегка стисла його футболку пальцями — на мить, інстинктивно. Ще не зовсім прокинулася, але вже не в сні.

І тоді… все накотило. Як хвиля.

Сон.

Лічба.

Голос.

Його обличчя. Того, кого я втратила. Того, хто пішов. І не повернувся.

Я заплющила очі знову, намагаючись втримати спокій. Мені здалося, що я стислася. Але руки Марка не відпустили. Вони були там. Стабільні.

Я ковтнула повітря. Тихо. Повільно.

Він відчув. Я знала це без слів. Його пальці злегка провели по моїй спині — круговий рух, заспокійливий.

Я не знала, як довго ми так лежали. І не знала, чи він чув, що я говорила уві сні.

— Ти не спиш, — тихо прошепотіла я. Мій голос був хрипким. Немов чужим.

— Ні, — відповів він, майже не порушуючи тишу. — Я тут.

Я проковтнула клубок у горлі. Хотіла щось сказати. Виправдатися? Запитати? Відштовхнути, щоб не бачив мене такою ламкою?

Але не могла. Просто лежала. Вслухалась у нього.

— Я… — почала. Але не знала, що саме. Він мовчав. І це мовчання не було порожнечею. Було… прийняттям.

Я підвела голову. Подивилась йому в очі.

Він не питав. Не тиснув. Лише дивився.

Очі — спокійні, теплі. Там не було жалості. Було щось більше.

— Ти чув? — нарешті запитала я.

Марк кивнув.

Не одразу. Повільно.

Його пальці знову лягли на мою спину — впевнено, обережно.

— Але я не злякався, — тихо відповів він. — І не піду.

Мене стисло в грудях. Я опустила голову, притулилася лобом до його ключиці.

Він не обіцяв, що все буде добре. Не намагався "полагодити" мене. Просто був. І в ту мить — цього було досить.

Я знову обвила його ногою. Не тому, що це зручно. А тому, що не хотіла відпускати.

— Дякую, — прошепотіла я. — Просто… дякую.

Він не відповів. Лише поцілував мене в маківку.

І цього разу — я заснула знову. Але вже не тікаючи.