Погляд Марка

Світло світанку лягало на стіни кімнати, наче теплий подих. Воно пробивалося крізь щілину в шторах, малюючи м’які лінії на білосніжній ковдрі, на її плечі, на моїй долоні. Було майже беззвучно — лише рівне дихання, легке шурхотіння листя за вікном і тиша, така щільна, що я чув власне серце.

Я лежав на спині, нерухомий, бо кожен мій рух міг розбудити її — Лану. Вона спала, притулившись до мене всім тілом, наче дитина, яка знайшла свій дім. Її голова зручно вмостилась у заглибині мого плеча, рука — розслаблено лежала на грудях, а нога охопила моє стегно. Така близькість була дивною, майже священною. Я боявся зіпсувати її навіть думкою.

Я провів пальцями по її волоссю — воно було трохи вологе, мабуть, після сну, і пахло чимось її: тихим, знайомим, теплим. Один тонкий локон лоскотав мені підборіддя. Я обережно забрав його за вухо. Вона не прокинулась.

Я дивився на неї. Просто дивився. Дихав її спокоєм.

Мені здавалося, що я міг лежати так вічно. Це не було те крихке захоплення, яке переживаєш у двадцять — коли хочеш людину так, ніби вона наркотик. Це було щось інше. Глибше. Повільніше. Тепліше.

І раптом — вона здригнулась.

Я відчув, як її тіло напружилось. Її пальці вчепилися в мою футболку.

— Один… два… — прошепотіла вона.

Я затамував подих.

— Три… чотири… п’ять… — голос її став тривожним. Я підвівся трохи, нахилив голову, щоб краще її почути.

— Шість… сім… — вона стискалася, як гілка під натиском вітру.

— Вісім… дев’ять… ДЕСЯТЬ!

Це був майже крик. Потім — видих, зламаний, болючий:

— Ні… Ти не можеш… Не залишай мене…

Моє серце здригнулося.

Вона все ще спала, але лице її скривилося — щось між страхом і відчаєм. Якби я не бачив, не чув, я б ніколи не здогадався, що вона носить це в собі. Вдень вона була зібрана, рішуча. Саркастична, коли треба. Але зараз — тендітна, як порцеляна.

— Лано… — прошепотів я і, не думаючи, притис її ближче до себе. Моя рука повільно опустилась їй на спину. Я не знав, що роблю. Просто тримав.

Вона здригнулась ще раз, наче на мить прокинулася, але не до кінця.

— Він… пішов… — вона тихо сказала крізь сон. Її голос був зламаним, наче лід під ногами. — Він обіцяв… але…

Я стис її міцніше.

— Тихо, — прошепотів я. — Я тут.

Я відчував її серцебиття, пришвидшене. Вона несвідомо шукає захисту — і знаходить його тут. У мені. Чому саме в мені? Що я зробив, щоб заслужити це довір’я?

Я поцілував її в скроню, ледь доторкнувшись губами, майже як вибачення за те, що не міг бути поруч у тому минулому, з якого вона тікала.

— Я не піду, Лано, — сказав я. Вголос, хоч і тихо. Щиро. — Я залишусь. Навіть якщо буде важко. Навіть якщо ти штовхатимеш мене геть.

Вона більше нічого не сказала. Її тіло почало розслаблятись. Потрохи. Немов тінь сну втрачала над нею владу. Вона ще не прокинулась — але вже була трохи ближче до мене, ніж до спогадів.

Я лежав так, не рухаючись, довго. І раптом усвідомив, що більше не боюсь. Ні цього ранку, ні її сліз, ні її минулого. Найменше — бути поруч. Вперше — не сам. І мені це подобалося.