Готель у Франкфурті.

Вестибюль був майже порожній — лише одинокий чоловік у кутку потягнувся за келихом вина, і портьє, трохи сонно, стежив за екранами бронювань. Після довгого перельоту, затримки на митниці й виснажливої пересадки в Мюнхені, Лана ледве трималася на ногах.

Її живіт став важчим за день, хоч маля поводилося спокійно. Вона стояла поруч з Марком, намагаючись не показати, як болить спина, і як сильно хочеться просто впасти в ліжко.

— Мадам Лана Ленц і містер Марк Левандов? — перепитав портьє, з німецьким акцентом гортаючи в системі бронювання. — Так, ось. Один номер. Делюкс. Двоспальне ліжко.

Він усміхнувся, не бачачи проблеми.

— Сніданок включено.

— Один номер? — Лана опустила брови. Її голос був тихий, але втомлений.

Марк напружено розвернувся до адміністратора.

— Я замовляв два. Два окремі номери. Ми… колеги.

Його голос був різким, втома проривалася навіть у тоні.

— Я розумію, сер, — вибачився чоловік, — але сьогодні велика конференція. Вільних номерів немає. Можемо запропонувати розділити номер сьогодні і переселити вас завтра вдень, щойно звільниться номер.

Марк кілька секунд дивився в монітор, ніби сподівався, що відповідь зміниться. Потім повільно зітхнув і обернувся до Лани.

— Я владнаю. Справді. Ти втомлена. Ми якось розрулимо.

— Та вже пізно щось "розрулювати", — Лана втомлено провела рукою по животу. — Пішли. Хочу горизонтально.

***

Вони увійшли до простого, але затишного номеру: кремові стіни, дерев’яна підлога, приглушене освітлення. Біля вікна — великий письмовий стіл з папкою готелю, а посеред кімнати — величезне ліжко, акуратно застелене білосніжною постіллю.

Лана одразу скинула туфлі й повільно опустилася на край ліжка, поклавши руки на живіт. Зітхнула.

Марк стояв біля шафи, розстібаючи піджак.

— Я знайду ковдру й подушку. Буду на підлозі. Це не вперше.

— Марку… — Вона підвела на нього втомлений, але теплий погляд. — Мені не треба геройства. Ти такий самий людина. Теж змучений. Просто…

Вона усміхнулась трохи кутом губ.

— Просто лягай з іншого боку. Ми дорослі. Це ніч. Сон. І нічого більше.

— Але ж…

— Я тебе знаю, — перебила вона м’яко. — Ти не з тих, хто скористається ситуацією. Я довіряю. І хочу, щоб ти теж трохи дозволив собі розслабитись.

Він завмер, ще тримаючи в руках подушку з шафи. Його очі на мить затуманились — не від втоми, а від того, як просто і серйозно вона сказала це. Без флірту. Без гри.

— Добре. Але ти лягай біля стіни. Якщо вночі щось — я зреагую. Або відступлю.

Він усміхнувся, трохи зніяковіло.

— Я швидко тікаю, перевірено.

— Тоді залиш записку. І шоколад на подушці, — Лана хмикнула.

— Вибач, тільки печиво з літака лишилось.

** Глибока ніч.

Світло було майже вимкнене. Лише маленький нічник у кутку відкидав теплу тінь. Лана лежала на лівому боці, спиною до Марка. Вона слухала, як за стіною працює кондиціонер, і як рівно дихає він — зовсім близько.

Марк лежав на спині, руки схрещені за головою. Він не міг заснути — не тому, що було незручно. Просто… поруч була Лана.

Її запах — суміш трав’яного шампуню, шкіри та кориці. Її дихання — рівне, заспокійливе. І її мовчання — не напружене. Тепле.

— Ти ще не спиш? — прошепотіла вона, не обертаючись.

— Ні, — так само тихо.

— Я просто подумала… Знаєш, я вдячна, що ми тут разом. Після всього.

— Я теж. Хоч і… з готельними форс-мажорами.

— А знаєш, що ще? — додала вона після паузи. — Мені вже байдуже, що думають в офісі. Нехай собі шепочуть. Тому що вперше я не боюсь засинати поруч із довірою.

Він мовчав. Не тому, що не мав що сказати — а тому, що її слова були вже всім.

Його рука — дуже обережно — посунулася ближче. Не торкаючись. Просто поруч.

— Добраніч, Лано, — прошепотів він.

— Добраніч, Марку, — відгукнулась вона.

І в ту ніч між ними не було нічого, крім ковдри — і тиші, в якій народжувалась справжня близькість.