Перед польотом

Офіс. За кілька годин до виїзду у відрядження.

 Лана сиділа за своїм столом, переглядаючи останні деталі презентації для майбутнього відрядження. Її колеги, помічаючи її зосередженість, обмінювалися поглядами та тихо перешіптувалися.

— Ти чула? Вони знову разом їдуть, — прошепотіла Оля, кидаючи погляд на Лану.

 — Та, і цього разу не просто на пару днів, а на цілий тиждень, — додала Ірина, піднявши брови.

— Це вже не просто співпраця, — сказала Оля з усмішкою. — Це щось більше.

— Може, вони просто професіонали, — відповіла Ірина, хоча в її голосі звучала нотка сумніву.

Марк стояв біля великої панорамної дошки в переговорці, гортаючи документи з позначками «Презентація: Франкфурт». Його пальці ритмічно постукували по краю столу, хоча зазвичай він був зібраним. В очах — неприхована тривога.

Двері прочинилися. Зайшла Лана — у темно-синьому костюмі, з акуратно зібраним волоссям і круглим животом, що вже нічого не приховував. Восьмий місяць.

— Усе надруковано, — сказала вона, поклавши теку з матеріалами на стіл. — Підписані з обох боків. Навіть Юрій усе погодив. Ми готові.

Марк дивився на неї довше, ніж було потрібно. Не на документи — на неї.

— Ти впевнена, що тобі варто їхати?

Вона підняла брови, трохи здивована.

— У сенсі?

— Ти на восьмому місяці, Лано, — тихо сказав він, майже пошепки. — Це довга дорога, переліт, навантаження. Я просто… не хочу ризикувати твоїм здоров’ям. І — її. Вашим.

Лана вдихнула глибоко, стримано, але не холодно. Потім обійшла стіл і стала навпроти нього.

— Я не на самоті, Марку. Я під наглядом лікаря. Я в нормі. І, головне — я в професійній формі. Це моя робота. І я її виконую.

Марк опустив погляд на її живіт, потім знову на очі. У ньому була і турбота, і внутрішній спротив.

— Я знаю, що ти сильна. Просто… є межа, де хочеться тебе не втримувати, а захистити.

— Твоя турбота — це вже захист, — м’яко сказала вона. — Але не замість мене. Не замість мого вибору.

Він кивнув. Повільно, з повагою. І все ж вигляд мав трохи понурий. Помітивши це, Лана нахилилася трохи ближче, оперлась ліктем на стіл і прошепотіла — так, щоб ніхто не почув, лише він:

— Насправді я не хотіла б залишатись у тому будинку без тебе. Там стало... тихо, але вже не спокійно. Занадто багато тебе в повітрі.

Марк підвів на неї погляд. Теплий, несподівано м’який. Його серце — якось непомітно — змістилось ближче до її.

— А ти навіть не уявляєш, скільки тебе там тепер, — відповів він так само тихо. — І скільки ти для нього — дім.

На хвильку вони затримались поглядами. У повітрі — щось затишне, майже беззвучне. Не поцілунок. Не обійми. А глибше — дозвіл бути собою поряд з іншою людиною.

— Тоді що — збираємось? — Лана вдягла діловий вираз обличчя.

— Звісно, пані керівнице відділу реклами, — усміхнувся Марк. — Я за вами хоч у Франкфурт, хоч у пологове.

— Сподіваюся, в пологове ми не поїдемо цього тижня, — хмикнула вона, — хоча з тобою я спокійна навіть у літаку.