Після дощу

Коли вони повернулися до будинку, обидва були наскрізь мокрі, з розпатланим волоссям і зморшками сміху навколо очей. Марк першим кинув дрова в камін — сухі, хрусткі, зі старої корзини, що стояла під стіною. Сірник затремтів у його пальцях, але полум’я з’явилось майже одразу. Лана стояла трохи осторонь, знову в його светрі, що пахнув ним і деревом. Він був теплий і надто великий, але саме це й додавало відчуття захисту.

— Сідай, — сказав Марк, уже коли вогонь ожив і заскрипів у комині.

Він постелив на килим м’який плед, другий накрив через її плечі. Поруч поставив чашку з гарячим напоєм — вода з лимоном, медом, імбиром і краплею кориці. Він приготував її майже машинально, хоча ніколи не питав, що вона любить. Просто… запам’ятав.

— Дякую, — прошепотіла вона, обережно беручи чашку обома руками, мов щось крихке й цінне.

— Ти не змерзла? — Марк сів поруч, не дуже близько, але достатньо, щоб вона відчула тепло його плеча.

— Трошки. Але мені здається, то не про дощ.

Він обернувся до неї, дивлячись уважно. Тихо. Не допитливо, а з повагою до того, що вона вирішить сказати.

— А про що?

Вона зітхнула, дивлячись у вогонь. Там, у язиках полум’я, було щось заспокійливе. М’яке. Неспростовне.

— Про тебе. Про нас. Про те, що щось зрушилось, і я… не знаю, чи встигну це зрозуміти до того, як усе знову зникне.

Він нахилив голову трохи набік, як завжди, коли не хотів поспішати з відповіддю. Потім сказав:

— Я нікуди не зникаю, Лано.

Вона ковтнула чай. Вдихнула. І раптом зізналась, не зводячи з нього очей:

— Але я звикла, що зникають. Що спершу клянуться, а потім мовчать. Що наче поряд, але насправді — завжди трохи далі. А ти залишився. І не тому, що мусив.

Марк кивнув повільно. В його погляді було більше тиші, ніж слів.

— Я залишаюсь, бо хочу. Не рятувати. Не виправити. Просто — бути. Якщо ти дозволиш.

— Я не знаю, чи можу зараз усе дозволити, — сказала вона. — Але я не тікаю. Уже ні.

Він поклав долоню поруч на плед. Не торкнувся її. Але вона сама поклала свою руку зверху. Ненав’язливо. Просто — щоб знати, що можна.

— Знаєш, коли ти мене сьогодні поцілував… — її голос був низьким, майже шепіт. — Мені не було страшно. Але я не була готова відповісти. Не тому, що не хотіла. Просто… я хочу, щоб це залишилось справжнім. Не втечею. Не компенсацією за втрати.

Марк м’яко посміхнувся.

— Це й не було компенсацією. Просто момент, який більше не міг не статись. І я радий, що ми його зупинили, а не зруйнували.

Лана злегка засміялась. Вперше — легко.

— Ти завжди такий терплячий?

— Ні. Просто… з тобою хочеться бути обережним. Але не тому, що ти слабка. А тому, що все цінне — крихке, поки ще росте.

Вона наблизилась трохи ближче. Їхні плечі торкнулись. Тепер уже не випадково. Її щока ледь торкнулась його плеча.

— А якщо я залишуся ще на одну ніч?

— У тебе вже є кімната. І право на будь-яке рішення.

Вона кивнула. Нічого більше не сказала. Не потрібно було.

Пізніше вони ще довго сиділи біля каміну — спершу говорили про музику, дитячі книги, улюблені місця на мапі. Про те, що ніби неважливо, але саме це й будує довіру. Потім просто мовчали. Час від часу їхні пальці стискалися. Тепло передавалось без слів.

І коли вона пішла у свою кімнату — Марк лишив двері відчиненими. Не на запрошення. А на знак: «Я поруч, якщо захочеш, але ніколи — без твого “так”».

Друзі, мені дуже приємно, що ви читаєте книгу. Поділіться вашими думками в коментарях, що буде дальше. Як вам герої? Відкрию секрет це далеко не третина, а тільки хороший початок)